37.1

- Хочеш померти замість нього? Я це влаштую.

- Чудово! - прокричала я у відповідь. - Давай! Убий мене! Проколи мене наскрізь! І що далі? Твій батько так і залишиться в могилі. Його вбив хлопчик, якого він узяв у заручники. Хлопчик набагато молодший за тебе, Фуаде. Ти коли-небудь про це замислювався? Надін був усього лише дитиною. Невже ти вважаєш, що він хотів заподіяти шкоду твоєму батькові? У нього просто не було вибору, а в тебе він є. У тебе хоча б була можливість чесно битися. А це більше, ніж твій батько дав Надіну. І більше, ніж дав Надіну ти.

- Заткнися! - зажадав Фуад. - Негайно замовкни!

- Щоб ти мене вбив? Великий і сильний Фуад убиває дівчат. Вище підборіддя, боєць, тобі є чим пишатися!

За спиною щось відбувалося, але я не сміла поглянути. Мені тільки залишалося сподіватися, що вони зуміють врятувати Надіна.

Фуад полоснув палашем мою руку. Вістря прорізало шкіру і відштовхнуло мене на кілька метрів назад. По руці потекла кров, рана боліла сильніше, ніж я собі уявляла.

- Хочеш зі мною битися? - глумливо вимовив Фауд. - Ну що ж, переможи мене, жертво. Якщо тобі так не терпиться померти, то сьогодні це станеться.

Страх був непідробним, як і ненависть в очах хлопчиська. Я не хотіла цього робити. Я не хотіла, щоб цей день став для неї останнім. Але в мене не залишилося вибору.

- Бери палаш, - наказав Фуад.

- Знущаєшся? Ти взагалі вкурсі, скільки він важить? Не збираюся я його піднімати. Та й якби підняла, ми обоє знаємо, що я й гадки не маю, що робити з цією штуковиною.

Я глибоко вдихнула.

- Добре, Фуаде. Просто зроби це і з кінцями. Я тут. Не знаю, як буде простіше. Напевно, відразу в серце, я думаю. Тільки не промахнися. Я не любитель страждань. Завоплю так, що мало не здасться, а мені хочеться піти з життя гідно. Тож, будь ласка, з першого разу.

Фуад моргнув.

- Я не стану вбивати беззбройну жінку.

- Чому? Ти ж отруїв Надіна. Яка тобі різниця?

Він опустив палаш.

- Чому ти це робиш? Це чоловіча робота.

- Вмирати? Я вважаю, що у смерті немає статевої приналежності. Усі вмирають.

Фуад уперився в неї поглядом.

- Але чому ти це робиш? - повторив він своє запитання. - Чому ти жертвуєш життям?

- Тому що я занадто його люблю, щоб дати йому померти. Надін для мене цілий світ. Він єдиний чоловік, якого я коли-небудь любила. - я насилу стримала сльози. - Тобі подобається мене мучити? Тобі від цього добре?

- Я не можу вбити жінку.

- Чому ні? Адже ще кілька хвилин тому ти б із радістю проколов мої груди. - я підійшла ближче. - Мені дуже шкода, що з твоїм батьком це сталося. Я втратила маму і багато через це пережила. Мій батько звичайний невдаха. Він азартний гравець, і коли я росла, його вічно не було поруч. Але моя мама його любила, хоч я й не розуміла за що. Щоправда тепер зрозуміла. Надін не ідеальний, проте він хороша людина. Він намагається чинити правильно. Він зробить свій народ великим. Я в це вірю. Однак мені все одно боляче за твого батька.

Фауда затрясло. Палаш випав у нього з рук, і хлопчисько впав на землю.

- Ти перша, хто мені це сказав, - прошепотів він і розридався. Я підійшла до нього і побрала у свої обійми.

Його схлипи проникали в саму душу. Незважаючи на його висоту і силу, він усе ще залишався маленьким хлопчиком, який багато років тому втратив свого батька.

- Ну, і як ми це закінчимо? - запитала Вікторія, притискаючи його до грудей.

Фуад підняв заплакане обличчя і подивився в її очі.

- Прошу пощади, - прошепотів він.

Охоронець повів Фуада геть. Я негайно побігла в зал старійшин. Надін лежав на розкладному ліжку. Він був блідий, щоправда ще дихав.

- Як він? - вимогливо запитала я, прокладаючи собі шлях ближче до Надіна. Я впала на коліна поруч із чоловіком зі стетоскопом на шиї.

- З ним усе гаразд?

- Надін одужає, - відповів мені лікар. - Отрута давня і сильна, але при цьому легко реагує на протиотруту. За кілька годин від симптомів не залишиться й сліду.

- Ну, слава Богу! - видихнула я, а потім нахилилася і поцілувала принца.

Надін розплющив очі.

- Через тебе я мало не збожеволіла, - промовила я, не звертаючи уваги на людей, які стояли навколо. - Ось взяла б і пристукнула тебе, якби тільки була впевнена в тому, що це допоможе! У мене мало інфаркт не стався.

Він слабко посміхнувся.

- Ти вбила б мене, щоб провчити?

- Коротше, ти знаєш, що я хотіла сказати. Більше так не роби.

- Не буду, - Надін примружився. - Чому в тебе на руці кров?

- Та так, нічого страшного.

Надін насупився.

- Я не все пам'ятаю, але хтось, здається, говорив про жертву. Жертвою стала ти? - Він змусив себе сісти і, незважаючи на слабкий стан, виглядав досить загрозливо. - Це правда? - зажадав відповіді Надін. - Жертвою була ти?

- Ну... у принципі... - почала я.

Не дослухавши, Надін прогарчав.

- Хто це допустив? Хто дозволив жінці пожертвувати собою?

- Гей, ти, тихіше! - промовила я, тикаючи пальцем йому в груди. - Ніде не сказано, що жінка не може бути жертвою. Я це сама уточнювала.

- Ти не знаєш стародавньої мови.

- Мені допомогли. І? Ти живий, я теж жива, Фуад попросив пощади. У нас чудовий день!

- Йому потрібно відпочити, - сказав лікар. - Він має поспати.

Я відчула, як мене хтось відтягує. Мені хотілося піти за Надіном, але раптово я розгубилася. Я ж сказала йому, що після битви поїде. З ним усе гаразд. Хіба мені не час стримати обіцянку?

Від'їзд раптом перестав здаватися мені таким простим рішенням. Я не могла собі уявити життя без Надіна. Мені хотілося більшого. Я хотіла дива.

Юсра відвела мене в суміжну кімнату.

- Ех, дурний хлопчисько, - пробурмотіла вона, зачиняючи двері, а потім узяла тазик із водою й почала обробляти рану, яка все ще завдавала мені сильного болю.

- То з ним усе гаразд? Пощада дозволена законом. Ти сама мені про це сказала.