23.2

- Я кажу, що всі люди живуть за різними законами. І діти будь-якої країни ілюструють як найкраще, так і найгірше в культурі народу.

- Тут є інші покинуті, як Саїд, діти?

- Начебто ні, по-моєму.

- Коли тебе остаточно проголосять або, як там це називається, ти зміниш закон, щоб дітей більше не кидали?

- Ти багато просиш.

- А ти можеш багато дати.

"Айша не стала б від нього цього вимагати, - подумав я. - Вона б погодилася з тим, що Саїд має таку долю, і йому доведеться покірно винести випробування, але Карина дивиться на це іншими очима. Їй наплювати на те, що це нездійсненно. Вона боротиметься, мучитиме мене нотаціями і робитиме все можливе, поки не виправить те, що вважає несправедливим. Ці жінки такі різні, - підсумував я, усвідомивши, що нехай я ніколи не забуду Айшу, вона вже не так багато значить у моєму житті, як раніше". Непомітно я її втратив. Або, можливо, час мене вилікував, як це зазвичай бувало.

Я відчув жаль і, як не дивно, надію.

У джинсах, шовковій блузці, висячих сережках і безглуздих чоботях на високих підборах Карина абсолютно не поєднувалася з атмосферою цього місця. Вона була схожа на жінку, яка зібралася пройтися магазинами в Нью-Йорку. Світле волосся і блакитні очі виділяли її серед інших. Там, де інші не бачили нічого незвичайного, вона зі своїм світоглядом і життєвою позицією завжди знаходила несправедливість.

- Ти вмієш втомлювати, - нарешті вимовив я.

- Втомився - відпочинь!

- Ти коли-небудь поступаєшся?

- У таких питаннях, ні.

"Нічого не робить для себе", - подумав я, пригадавши, як вона відмовилася вдягнути сапфірові сережки, боячись їх загубити, але при цьому зраділа діадемі, бо в ній відчула себе принцесою з казки.

- Ти складна жінка.

- Дякую.

- Це не комплімент.

Карина підняла брови.

- Хочеш відвернути мою увагу?

- Ні, - важко зітхнув я. - Коли я стану повноправним вождем, зміню закон.

Я подумав, що Карина змусить мене це пообіцяти, і я би відмовився. Однак вона тільки кивнула у відповідь. Невже їй достатньо одного слова? Як несподівано!

Вона підійшла до мене, обхопила моє обличчя долонями й поцілувала. У мене одразу прокинулося бажання, хоч її поцілунок і був цнотливим. А якби Карина насправді спробувала мене спокусити? Чи, може, краще про це зовсім не думати.

- Я завжди знала, що ти не допустиш несправедливості, - щиро прошепотіла дівчина.

- Коли я дізналася, що відбувається, одразу вирішила звернутися до тебе. Ти перший чоловік, якому я довірилася. Принаймні, з чимось реально важливим. Дякую тобі за це.

Карина знову мене поцілувала і пішла. Я ще якийсь час дивився їй услід, стоячи в мовчазній самоті. Я почувався так, немов Карина мене нагородила. Подарувала мені щось дуже цінне, тільки я поки що не міг визначити що це. Мимоволі я подивився на календар, що лежав на письмовому столі. Скільки днів залишилося до того, поки стане ясно, їде вона чи ні?

Я розраховував, що вона поїде, і сподівався викинути її зі свого життя. А тепер я уперше задумався над тим, що було б, якби вона залишилася.