16 Каріна

Дня через два я відірвалася від роботи над бізнес-планом Рази. Довелось постійно листуватись з подругою в Україні. Вона більше тямилась на таких речах. Але через постійні відключення електрики інтернет у тої був дуже поганий. Навіть у мене  в пустелі з цим було краще.

 Я гуляла палацом, намагаючись запам'ятати дорогу. На жаль, на стінах не було карт із зазначенням місця знаходження. Комусь варто було серйозно над цим подумати.

Я вже оглянула головний поверх - там переважно загальні приміщення. Побувала на другому - ділові кабінети. На третьому поверсі - особисті кімнати тих, хто живе в палаці.

Щоб не роздатися в талії, яка постійно загрожувала збільшитися в розмірах, я піднімалася не ліфтом, а сходами. У місті я намагалася багато ходити, спеціально вибираючи манівці, що додають безліч зайвих кроків на день. Тут я не зможу цього робити, поки не з'ясую, де і що розташовується. На худий кінець у гаремі є басейн. Можна займатися плаванням.

Дійшовши до третього поверху, я зупинилася озирнутися. Навпроти сходинок стояла велетенська і жахливо некрасива ваза. Вона може стати непоганим орієнтиром, коли я захочу повернутися вниз.

Головна частина палацу, по суті, була квадратною, тобто, куди поверну я, не мало значення. Якщо я залишуся в головному коридорі, то завжди зможу знайти місце, звідки почала.

Я пішла праворуч, при цьому роздивляючись кімнати за відчиненими дверима. Там були гостьові спальні, ігрова зала зі справжнім більярдним столом, відеоіграми та гольфом - м'ячики можна забивати в лунки в матер'яній стіні. У кінці коридору вона побачила двостулкові двері й вийшла на балкон.

Стояла спека, але не виснажлива. Навіс і балкон із хитромудрими вузлами.

Навіс і балкон із хитромудрими візерунками з кованого заліза створювали тінь. Усе нагадувало житлову частину палацу Баслаама. Там балкон огинав повністю весь поверх. Я вирішила подивитися, чи так це тут.

Я пройшла повз кімнати, зупинившись біля тієї, що здалася мені знайомою. За секунду я впізнала апартаменти Катеба і відчинила двері.

Місце виглядало точно так, як я його запам'ятала за той єдиний вечір, коли він покликав мене до себе. Я впізнала меблі та купу подушок, на яких ми займалися коханням.

Скрізь залишилися його сліди: розкрита на столі книжка і недбало кинута на стілець сорочка. Я пройшла до спальні, нервуючи через те, що проникла на чужу територію, і водночас мені було цікаво подивитися на кімнату, в якій він спить.

Вона була величезною, як і ліжко, а ванна могла змагатися розмірами з тією, що стояла в гаремі... тільки басейну не було. Я зазирнула в платтяну шафу і втупилася на його одяг.

Усе було акуратно складено. На вішалках висіли кілька західних чоловічих костюмів, сорочки і традиційні білі штани. Взуття рядком стояло на полиці. Хоча увагу привернули не речі, а їхня відсутність. У шафі було майже зовсім порожньо, можна навіть сказати, самотньо. "Вона явно не розрахована на одну людину, - подумала я. - У ній достатньо місця для двох".

Раніше я не думала про те, яке місце у всьому цьому займав Надін. На його плечах уже лежала відповідальність, а тепер, коли він обійняв посаду вождя, обов'язків стане ще більше. Він повинен буде допомагати своєму народу розвиватися і процвітати. Під час суду за скоєні злочини його голос буде останнім. А це важка ноша, яку йому доведеться нести самотужки.

Чому він не одружиться? Чому він один? Хіба якась красуня пустелі не могла спіймати його у свої тенета?

Я зачинила шафу. Дорогою до вітальні я побачила непримітні двері. За ними була маленька кімнатка. "Напевно, під кабінет або дитячу", - подумала я. Сказати було складно. Абсолютно білі стіни, жодного декоративного оздоблення і жодних меблів, крім крісла-гойдалки; кілька коробок і валіз.

Кімната здавалася занедбаною і запиленою. Я підійшла до валізи, що стояла на коробках, і відкрила кришку. Всередині лежав складений одяг, завалений фотографіями. Я взяла першу зверху.

Зі знімка мені й усміхався Надін. Він виглядав якимось невимушеним, чого я не помічала за ним раніше. Його темні очі світилися радістю. Поруч із Надіном стояла красива чорнява жінка, яку він обіймав за талію. Ця жінка йому посміхалася. Вони ідеально виглядали разом.

І тут дещо кинулося мені в очі. Я уважніше подивилася на фотографію і помітила на руці жінки каблучку. На пальці Надіна виблискувала така сама.

"Він був одружений, - подумала я, акуратно поклавши знімок назад і закривши валізу. - Він був одружений і сильно закоханий. Хто вона? Що з нею сталося?"

- Вона померла.

Я різко сіпнулася і побачила в дверному отворі Юсру.

- Це його дружина?

- Так. Її звали Айша. Вона була дочкою вождя. Вони познайомилися, коли Надіну було десять років, і він перший раз сюди приїхав. Вони разом виросли.

Незважаючи на фотографії, я не могла примиритися з цією думкою. Хіба я не повинна була дізнатися про це раніше? Може, союз, укладений у пустелі, легко тримати в секреті.

- Він, напевно, дуже її любив.

- Айша була для нього всім, - відповіла Юсра, підійшовши до іншої валізи і відкривши кришку. Вона витягла звідти весільні фотографії.

Я поглянула на знімок із веселою дівчиною, на яку з обожнюванням дивився Надін. Вони були прекрасною парою.

- Як вона померла?

- Розбилася на машині в Римі, просто нещасний випадок. Це сталося близько п'яти років тому. Одразу після цього Надін зник у пустелі. Майже десять місяців його ніхто не бачив і не чув. Ми вже переживали, що він помер, але він усе-таки повернувся.

- Я не знала, - я кинула фотографію назад у валізу і відійшла назад.

- Він ніколи про це не говорить. Ніхто й не нагадує, проте всі переживають. Це триває вже надто довго. Коли він привіз тебе сюди... - Юсра знизала плечима і закрила валізу. - Ми сподівалися, що Надін знову довіриться своєму серцю.

- Я тут далеко не у справах сердечних, - пояснила я, не розуміючи, чому тут же відчула нудоту. Вона кулею вилетіла з кімнати в коридор, пройшовши через апартаменти Надіна.