7.3 Каріна

У центрі стіни був справжнісінький підйомний міст, а з правого і лівого боків - звичайні мости. Люди ходили туди й назад через прохід.

- А куди зможуть під'їхати вантажівки? - запитала я.

- Дорога огинає палац з іншого боку. Ззаду є гаражі та вантажний в'їзд.

Коли ми в'їхали на підйомний міст, люди знову почали вигукувати Надіну вітання. Принца зустрічали тепло, з радістю приймаючи його повернення. Хоча всі кидали на мене погляди, ніхто не запитав, що я тут роблю. Я не мала поняття, про що вони думають. Оскільки Надін мови про одруження не вів, жителі, напевно, здогадалися, навіщо я приїхала - щоб прислужувати принцу. Мені раптом здалося, що я знову стою у черзі на безкоштовні пакунки від Червоного хреста.

Надін зупинив коня і спішився. Величезне бажання вирватися на волю тільки зайвий раз нагадувало мені про те, що я й гадки не мала, в якому напрямку бігти. Як би я не боялася майбутнього вечора, повільна смерть у пустелі була ще гіршою.

Я злізла з коня за допомогою слуги. Знадобилося кілька секунд, щоб ноги знову пристосувалися до ходьби після скачки, потім я пішла за Надіном до палацу.

Сходи йшли вгору на кілька поверхів. Кам'яні стіни були гладкими. Через вітражне скло вікон проникало сонячне світло, що створювало на підлозі й людях колірну мозаїку. Великі гобелени могли б розповісти історію пустелі.

Мені хотілося підійти ближче, щоб їх роздивитися. Історія Баслааму здавалася мені захопливою, і я була впевнена, що вивчати це місце не менш цікаво.

- Тут є бібліотека? - запитала я.

- Так.

- Мені дозволено нею користуватися?

- Звичайно. Сюди, будь ласка.

Я довгими коридорами пішла за Надіном. Незважаючи на те, що навколо були люди, я, не звертаючи на них уваги, роздивлялася незліченні картини і статуетки, що прикрашали палац. Куди б я не подивилася, скрізь були цінності: мармур і золото, портрет, що дуже нагадував самого да Вінчі. Фахівцем я б себе не назвала, але все одно, хіба не цікаво знайти підпис художника?

Я відволікала себе всілякими думками, аби не думати про свою долю.

Про страх я згадала тільки тоді, коли Надін зупинився біля різьблених дверей.

- Ти житимеш тут, - промовив він, відчинивши двері. - Сподіваюся, тобі буде комфортно.

"Мова зовсім не про це", - подумала я. Серце билося зі страшною силою.

Красиві килими в веселці квітів приглушували кроки. Мені вдалося трохи роздивитися овальні дивани і м'які стільці, а також інкрустовані столи і ліхтарі, що висіли на стінах.

Тут було безліч сполучених одна з одною кімнат. Усе свідчило про те, що в цих стінах минуло чимало часу, і було прожите не одне життя, я немов потрапила в найстарішу частину палацу.

Надін зупинився в обгородженому саду, в якому росли пишні рослини. У повітрі пахнув жасмин. Я помітила крило папуги, що промайнуло в листі.

Я повільно озирнулася. Мозок не хотів сприймати отриману інформацію, але й проігнорувати її виявилося складно: безліч кімнат, сад з огорожею, папуги. Кімнатами користувалися всі, хто коли-небудь тут жив. Огороджені сади не дозволяли жінкам вийти звідси, а чоловікам зайти. Щебет папуг заглушував звуки голосів, бо нікому не дозволялося чути жіночу розмову чи сміх. Це було заборонено.

Упершись руками в боки, я зупинилася навпроти Надіна, зараз мені так хотілося що-небудь у нього кинути.

- Ви що вирішили поселити мене в гаремі?

- Мені здалося це доречним, - відповів він з натяком на посмішку і пішов.