6.1 Каріна

Вдалині раптом почулось пронизливе ревіння. Гучніший рик відгукнувся поблизу. Цей звук нагадував виття великого вовка.

Інстинкт підказував бігти в пошуку укриття, але ні Надін, ні його люди ніяк не відреагували.

- Ми в небезпеці? - запитала я.

- Не відходь далеко від табору і тобі нічого не загрожує.

Раптово я зрозуміла: їхнє місце розташування було куди більш продуманим, ніж здалося спочатку. Коли позаду стоять стрімкі скелі, а вантажівки створюють півколо, напасти з будь-якого боку важко.

Хоча я й оцінила запобіжні заходи, але все ж сподівалася, що вони були зайвими. Адже якщо на мене нападуть, я тільки й зможу, що верещати від страху.

Що ж я робила тут у серці пустелі з ледь знайомим чоловіком? 

Я дивилася на принца, запитуючи себе, що він від мене очікує. Що мені доведеться для нього робити? Невже він і справді збирається вкласти мене в ліжко? Мене знову охопив страх, і мені нічого не залишалося, як рватися на свободу. Тільки ось у пустелі було не менш небезпечно.

- Який із цих наметів мій? - запитала нарешті.

Принц вказав на той, що стояв у середині.

- Прошу мене вибачити, - вимовила я і пішла до намету.

Усередині я знайшла спальний мішок із постільною білизною. Мій багаж лежав біля протилежної полотняної стіни. Я вирішила, що для намету там було доволі непогано. Місця вже точно вистачало. Ми колись ходили з наметами в Кримські гори. і спати доводилось по четверо чоловік в наметі. А тут у мене справжні королівські умови. 

Однак мене це зовсім не цікавило. Я залізла в спальний мішок, лягла набік і згорнулася калачиком. Невідомість переслідувала постійно, немов стерв'ятник, готовий обгризти до кісток.

Я шмигнула носом. Відреагувала я, звісно, надміру емоційно, але страх гарне цьому виправдання. Кожною клітинкою тіла опанував крижаний жах.

Я так багато пройшла, перш ніж дісталась цієї країни. І зрештою опинилась серед пустелі, біля чоловіка який то поводиться як останній мерзотник, то вдає з себе дбайливого. Я навіть втекти в пустклю не можу. В усьому залежна від цього незрозумілого принца! 

Я почула, як зовні заговорили чоловіки, а трохи згодом відкидні дверцята намету відчинилися, і один із кухарів запросив вечеряти.

- Дякую, - відповіла, піднявшись на лікті, - але я не голодна.

Він сказав щось незрозуміле і вийшов. Через кілька секунд у наметі з'явився Надін.

- У чому справа? - зажадав він відповіді.

- Я не голодна.

- Ти що дуєшся? Я не потерплю істерик. Ти зараз же піднімешся і підеш їсти.

Його неприховане презирство змусило мене встати. Я втупилася на нього, уперши руки в боки.

- Не вам мене судити, - огризаюсь. - У мене огидний день, ясно? Шкодую, що вас це не влаштовує, але доведеться змиритися.

- Я й гадки не маю, про що ти.

- Зрозуміло, звідки вам знати. Адже ви вважаєте мене останньою поганью. Гірше за погань, вам на мене взагалі наплювати. Для вас я просто... навіть не знаю, хто. Але наскільки я розумію, мене  вам продали. Я нічого про вас не знаю і не уявляю, що зі мною буде. Отже мене продали за людину, яка цього не варта, і ось тепер сиджу з вами в пустелі. Ви сказали, що до приїзду в село нічого не станеться, а що трапиться, коли ми приїдемо? Що ви зі мною зробите? Ви мене... зґвалтуєте?

Мій  голос затремтів, і я відчула, як защипало очі, але все одно не відвела погляду і не відступила.

Надін глибоко вдихнув.

- Я принц королівства Баслааму. Як ти смієш звинувачувати мене в таких речах?

- Так, чорт забирай, дуже легко. Ви виграли мене в карти і тепер тягнете із собою в пустелю на шість місяців бути вашою коханкою. І що мені залишається думати? - я кинула на нього лютий погляд. В ередині все кипіло - наче тліла жаринка біля бочки з порохом і нарешті дісталась запалу. - І не здумайте говорити мені, що немає причин засмучуватися. З огляду на обставини, що склалися, мені є через що нервувати.

Він схопив мене за руку.

- Припини!

По щоці прокотилася самотня сльозинка. Стерши її, я замовкла.

- Я не заподію тобі зла, - тихо промовив Надін.

- Звідки мені це знати?

Наші очі зустрілися. Я хотіла побачити в його обличчі натяк на поступливість чи доброту, проте не помітила нічого, крім похмурого погляду і гострих вилиць. Надін відвернувся і пішов.

Я стояла сама в центрі намету в розгублених почуттях. Стомлена, сіла на край спального мішка. І що тепер?

Поки я думала, яким буде мій наступний крок, принц повернувся з тарілкою, пляшкою води і чорною коробкою дивної форми, що за розміром нагадувала маленьку хлібину.

- Ти маєш поїсти, - сказав Надін, простягаючи тарілку. - Ти ж не хочеш захворіти.

Шлунок забурчав від запаху м'яса з овочами, але для вечері я була занадто налякана.

- Що це? - запитала, вказавши на коробку.

- Переносне джерело живлення. - Він повернув коробку так, щоб їй було видно торцевий бік. Коли він підняв захисну кришку, там виявилася звичайна розетка на зразок тих, які бувають у стінах. - Для твоєї праски.

Надін поставив коробку на підлогу.

Я не могла в це повірити.

- Справді? Я можу випрямити своє волосся?

- Для тебе, здається, це дуже важливо.

Страх нікуди не пішов, проте я вже не билася у відчаї. Шлунок знову забурчав, і я подумала, що, ймовірно, тепер зможу поїсти. Відповіді так і не з'явилися, але поки що мене і це влаштовувало.