6 Каріна

Ми зробили дві короткі зупинки, щоб випити води і сходити в туалет. Місце, дуже схоже на зону відпочинку для мандрівників, викликало майже в захват, хоча я передчувала, що до поліпшення побутових умов доведеться пережити куди гірші часи.

Перед самим заходом сонця ми зупинилися на ніч і розбили табір. Поруч зі спальними мішками і дорожніми постільними речами поставили кілька наметів. Двоє чоловіків почали споруджувати велику похідну кухню, тоді як інші встановлювали щось дуже схоже на мангал, що працює на газі.

Надін підійшов до мене:

- Ти виглядаєш стурбовано. Тобі не подобаються умови?

Я розуміла, що він усього лише хоче отримати інформацію, але при цьому нічого не збирається змінювати за моїм бажанням. Навіщо він взагалі грається в шляхетність? Можливо перед слугами вдає з себе гарного господаря? Я ж ловила на собі його погляди сьогодні. В них була спрага. Це лякало, але несподівано викликало ще якісь відчуття. Я б не могла їх назвати. 

Я вказую на похідну кухню.

- Я думала, що ми будемо готувати на відкритому вогні, підсмажуючи їжу на паличках, - ляпнула перше ліпше, що спало на думку.

Його брова вкотре вигнулася.

- І де б ми взяли стільки дров для того, щоб розпалити багаття?

Я оглянула табір. Вантажівки поставили біля скель, де росло кілька жалюгідних кущиків, жоден з яких не згодився б для дров чи навіть паличок на розпалку багаття.

- Ви маєте рацію.

- Похідні кухні більш раціональні: вони швидко нагріваються і ризик виникнення пожежі дуже маленький.

- Та тут і горіти -то нічому.

- А ми?

- Так, точно. - я знову подивилася на чоловіків, які швидко працюють. - Можливо, мені слід запропонувати їм допомогу? Палацові кухарі не всякого пускають у кухню. Одного разу мені дозволили вимити ягоди, - Судячи з усього, мила я їх неправильно, оскільки один із кухарів пробурмотів щось собі під ніс і вихопив у мене кошик. Я не дуже й засмутилась.

- Чому ти повинна допомагати?

- Вони співробітники, я теж співробітниця. Запропонувати допомогу - прояв ввічливості.

- Готувати від тебе не потрібно, - каже стиха, і відкидає пасмо волосся з мого плеча.

Зрозуміло. Від мене чекають інших послуг. Живіт скрутило, але я не стала загострювати на цьому уваги і відігнала думки про те, що мені доведеться ділити з Надіном ліжко. Подумаю про це пізніше, коли ми дістанемось його таємничого села. А поки мені ніби нічого не загрожує. Але від того я не перестаю відчувати себе насторожено. 

Краще б і справді примусив відпрацювати борги на кухні. А не стояв зараз так близько, що пустельна ніч була не прохолоднішою за полудень. 

Надін - правитель пустелі. Він може зробити з все, що забажає, і ніхто його не зупинить. Тож "нічого не загрожує" - досить відносне поняття. Я зробила крок назад.

- Я ніколи не жила в наметах, - сказала, шоб змінити тему. - Тут чудово. Життя в пустелі куди сучасніше, ніж я собі уявляла.

- Це не життя в пустелі, а практичне пересування. Щоб жити в пустелі, потрібно стати з нею одним цілим: мандрувати верблюдами та кіньми, брати з собою тільки найнеобхідніше - якщо ти щось забув, значить, можеш без цього обійтися. У серці пустелі прихована не тільки краса, а й небезпека, - відповідає Надін. Філософ, щоб його! 

Чоловік приніс два складні стільці, поставивши їх у тіні. Правила королівського етикету я знала погано, проте, перш ніж сідати самій, почекала, поки сяде принц. Коли чоловік повернувся з двома пляшками питної води, я з вдячністю взяла собі одну.

- Я виросла в Каховці, - вимовила радше щоб перервати мовчання, ніж із припущення, що йому може бути це цікаво. Він напевно й міст таких на карті не бачив. - У маленькому містечку. Воно нічим не схоже на пустелю, хоча влітку там іноді теж стояла спека. Там не так багато дерев, тому на вулиці від сонця сховатися ніде. Пам'ятаю літні зливи: я кружляла і кружляла просто неба, щоправда, дощ не особливо охолоджував місто.

- Тобі там подобалося?

- А я нічого іншого й не знала. Мого батька місяцями не бувало вдома - він їздив на заробітки, і коли він був відсутній, мама сумувала, а я, навпаки, раділа. Без нього було спокійніше. А потім він повертався з великими грошима або з порожніми кишенями, ледь назбиравши на квиток назад. За будь-якого результату вона була щаслива, поки він знову не їхав.

- Коли вона померла?

- Коли мені виповнилося сімнадцять.

Згадувати про це я не хотіла.

- Мама багато працювала, вона робила перукарем. Вона завжди говорила про те, що ми разом відкриємо салон краси, а в мене не вистачало сміливості зізнатися, що я не хочу бути як вона - перукарем. 

- А твій батько?

- Я з ним майже не спілкуюся. Кілька разів він приходив, щоб попросити грошей. У ього нова сімя. Там певно все не дуже гладко… було. Зраз не знаю.

- І ти дала?

- Тільки один раз. Потім перестала. - Думати про батька я теж не хотіла. Тому швидко змінила тему:  - Отже, в одній із вантажівок навряд чи виявиться душова кабіна...

- Тобі доведеться почекати, поки ми не приїдемо в село.

Чудово.