4 Каріна

Я хвилювалася, що не зможу зібратися вчасно і доведеться так і покинути палац в одній піжамі, але виявилося, що безсоння допомогло мені правильно розподілити час. Про це я думала, коли востаннє перевіряла висувні шухляди. Ніщо так не допомагає залишатися підтягнутою і бадьорою, як неприємна зустріч з охоронцями і принцом, а вже про переживання, яких зазнає коханка ледь знайомого їй чоловіка, годі й казати.
Було абсолютно не зрозуміло, що брати з собою в пустелю на шість місяців і, що буде зі мною після того, як час перебування з Надіном закінчиться. На колишню роботу я, зрозуміло, вже не повернуся. Я не зможу більше довіряти своїм родичам. Доведеться тікати в Європу. Зараз головне протриматись до того часу.
На відстані від принца це здавалося легшим. Але варто було пригадати його пекельний погляд, і те як стискається все тіло поруч з ним, і я знову починала боятись. Мені ж доведеться займатись з ним коханням. А що якщо він в ліжку грубий? Б'є своїх коханок? Через що мені доведеться пройти? Тривога змушувала руки німіти від несвідомого холоду.
Точно о 9:58 я почула в коридорі кроки. На той час я вже розподілила багаж. У валізи було складено те, що я забирала з собою в пустелю, а в коробки - все інше. Утворилися не так і багато куп. Я приїхала сюди з однією валізою. І всі мої пожитки складались переважно з подарунків родичок.
Почувся різкий стукіт у двері і в кімнату залітає Надін.
По-іншому його появу не опишеш. Він рухався швидко, впевнено, з чоловічою грацією, яка свідчила про те, що він у будь-якій ситуації почувався як риба у воді. Я думала, що для подорожі він одягне традиційний каптан, але він віддав перевагу джинсам, черевикам і сорочці з довгими рукавами. Якби не було в ньому королівської гордовитості, він би міг зійти за звичайного хлопця - дуже симпатичного, з чуттєвими губами і карими очима, які, як здавалося, бачили мене наскрізь.
- Зібралася? - питає він.
Я вказую рукою на коробки і закриті валізи:
- Ні, я просто виставила це на показ.
Надін вигнув брову.
Гаразд, колючий гумор, схоже, йому не подобався.
- Вибачте, - пробурмотіла покірливо, - я нервую. Так, я готова.
- Ти не спробувала втекти вночі.
Якийсь навіть подив в голосі. Я помітила, що Надін ужив слово "спробувала", ніби хотів сказати, що намагатися можна, але все одно нічого не вийде. Але ж я не тупа. Я і так розуміла це. Чи він просто був дуже невисокої думки про мої розумові здібності.
- А там, куди ми їдемо, є електрика? - цікавлюсь я. Можливо навіть для того, аби не розвіювати відразу думку принца про себе. Від тупеньких не чекають підступу. А може його й взагалі знудить від солодкої блондинки й почне уникати моєї компанії. Я тільки рада буду. - Я взяла із собою прасочку, - пояснюю. Це, не рахуючи фена і зарядки для мобільного телефону. Чи буде в пустелі з'єднання з мережею, я не знала, але перед поверненням у місто хотіла зарядити телефон.
- Щойно ми приїдемо, у тебе буде все необхідне, - заспокоює Надін. У принципі ствердного "так" я так і не отримала.
- Я вважаю, у нас різне уявлення про те, що мені необхідно. Ви навряд чи зрозумієте, чому мені так потрібна прасочка. Не кажучи про інші мої потреби.
Його погляд зупиняється на моєму волоссі, на час дороги зібраному в хвостик, кінці якого були завиті. Може там, куди ми прямуємо, на мене чекає щось на кшталт в'язниці, але в дорозі я все одно хотіла мати чудовий вигляд. Це допомогло б мені підтримувати власну гордість і не зламатися остаточно.
- Я чудово розуміюсь на жіночих потребах, - схиляючись до моєї шиї шепоче Надін. Тепле дихання обдало шкіру і по спині побігли мурахи. - Усе, ми виходимо, - сказав різко принц, даючи вказівку слугам підхопити мої валізи.
Я виходжу за чоловіком у коридор, ніхто мене не проводжав. Тітка очевидно боялась показатись Надіну на очі. Я обмежилась запискою для неї. Я розуміла, що Марі не винна в тому, що боїться. Зараз її завдання вберегти рідну доньку.
Ми йшли палацом до заднього виходу. Вийшовши надвір, я бачу кілька великих вантажівок.
- У мене не так багато речей, - дивуюсь я, не розуміючи, навіщо потрібно стільки машин.
- Ми веземо продовольство, - пояснює Надін, - жителі пустелі за бартер отримують те, що їм потрібно. Ти поїдеш зі мною, - він вказав на припаркований осторонь "ленд роувер".
- Королівський позашляховик, - пробурмотіла я. Британська королівська сім'я начебто теж їздить на "ленд роуверах"? Уточнювати цього в принца я не стала, бо раптово на мене навалилася втома, і не стало сил розмовляти. Попри яскраве сонце і теплу погоду, мені було холодно, а тіло заклякло. Що ближче я підходила до позашляховика, то важче ставало рухатися. Страх здавив горло, від жаху скрутило живіт.
Ні, так не можна. Я не можу їхати в пустелю з мало знайомою людиною. Що там зі мною станеться? Наскільки жахливим виявиться моє перебування з ним?
Надія на якесь чудо ще жевріла. Ось-ось мав би відбутись мій порятунок. Але нічого звісно не сталось.
- Каріна? - питально вигнув брову Надін.
Охоронець відчинив двері пасажирського сидіння. Глибоко вдихнувши і намагаючись заспокоїтися, я швидко опустилася на гладку шкіряну поверхню; двері зачинилися, видавши звук, який здався мені незвично гучним, немов усе хороше і безпечне залишилося позаду.
Мій багаж уже поклали в одну з вантажівок. Серед великої кількості охоронців і водіїв я виявилася єдиною жінкою. Звернутися по допомогу було ні до кого, і ніхто не міг мене захистити. У ситуації, що склалася, залишалося сподіватися тільки на себе.