1 Каріна

Прокидаюсь і я розумію, що не сама. Поруч із ліжком двоє чоловіків в формі охорони палацу. Сонно тру очі в надії, що все ще сплю. День видався важким. Тітка ніби умисно перекидала свою роботу на мене також. Що в додачу до моїх власних обов'язків змушувало мене в кінці дня не відчувати ні ніг, ні рук.
Що в цілому не дивно. Я мала розплачуватись за прихисток. І бути вдячною родичам за порятунок.
Перша думка яка виникає - мені сниться поганий сон. Надивилась бігаючи палацом на охоронців. От і ввижається.
Ні. Охоронці мені не наснились. Це вторгнення викликало в мене ступор, а не занепокоєння: у принципі я не зробила нічого поганого, ну хіба що з'їла
зайве тістечко за обідом. Цього б на кухні ніхто й не помітив авжеж - там постійно готувалось стільки всього. що годі й перелічувати. Та й навряд чи когось, крім мене, хвилює, що моя спідниця стане тіснішою.
Я обережно сідаю, притримуючи покривало біля плечей, вмикаю лампу на нічному столику і від яскравого світла, що спалахнуло, моргаю.
Я нервово відкашлююся, а потім подаю голос:
- Ви впевнені, що не помилилися кімнатою?
- Каріна Гонець? - з жахливим акцентом каже охоронець. - Вас хочуть бачити.
Цікавість із занепокоєнням зникли, і мені нарешті стає страшно.
Тільки охоронцям я переляку не показую. Можливо вони й чекають моєї слабкості. А можливо їм начхати. Я підіймаю підборіддя і намагаюсь говорити впевнено,
щоб вони не помітили, як я тремчу.
- Так, це я. І хто ж зажадав моєї присутності в таку пору?
Я звісно чула, що королівська родина може дозволити собі зайвого. Але мені обіцяли, що я під захистом дядька Мухаммеда. І до того часу я можу спокійно працювати в палаці.
- Принц Алі бажає негайно бачити вас.
- Принц?
Важко ковтаю грудку. Я його майже ніколи не бачила. За ті кілька місяців, що працюю на королівську родину з принцом мені вдалось перетнутися лише раз. Не може бути, щоб проста українська дівчина чимось його зачепила. Це ж принц. А ми в арабському світі. Він може обирати собі найкращих красунь, навіщо б йому покоївка?
- Навіщо я йому знадобилася?
- Я не можу вам сказати. Ви пройдете з нами? - ввічливий рівний тон.
Можливо, охоронець мене й попросив, проте відчуваю, що відмовитися мені ніхто не дозволить. Противний холодок збирається десь в животі. Ось і закінчилась моя арабська казка. А тітка коли запрошувала жити в себе, запевняла, що варварські звички не стосуються королівської сім'ї. І я буду в безпеці. На відміну від України.
Так, війна позбавила мене вибору. Мій будинок зруйнований. Місто в окупації. Мені все одно потрібно було виїздити з країни. Тітка тоді здавалася справжнім рятівником. Замість того, щоб їхати поневірятись в Європу я їхала до рідні, де мені було приготовано роботу, житло і можливість назбирати гроші на нову квартиру вдома.
- Звичайно, - киваю охоронцю. - Будь ласка, залиште мене на кілька хвилин, щоб я
могла одягнутися, - або втекти до біса. Крамольна думка спалахнула і зникла. Тут нема куди тікати.
- У цьому немає потреби, - повідомляє охоронець. Він кидає мені халат, що лежав у підніжжі ліжка. Тільки б не показати як я налякана. Їм то мої потуги що комариний писк.
Запахнувши поли халата, я зав'язую пояс і одягаю домашні туфлі, що підходять під колір, оздоблені тонким шовком.
- Це помилка якась! - пробую звернутися до розуму охорони. - Я не зробила нічого поганого.
Я була хорошим працівником. Вечірок у своїй кімнаті не влаштовувала і королівське
срібло не крала. Термін дії паспорта ще не закінчився, до інших співробітників я ставилася доброзичливо і податки платила справно. Зовнішністю я теж не вирізнялась. Звичайна сіра миша - надто білява, волосся за тонке й постійно кучерявиться, надто тонка шкіра, яка постійно червоніє на сонці, невиразні світлі очі. Може ще в Україні могла собі дозволити наростити вії чи манікюр, але переїхавши до тітки відмовилась від цих процедур - не розважатись сюди їхала і не в пошуках нареченого.
Навіщо ж принцу Алі, якого я майже не знаю, знадобилося мене викликати? Я не могла його вразити. Він не міг мене хотіти. Навколо нього одні фотомоделі в'ються. Обирай яку хочеш!
А охоронці тим часом ведуть мене кудись в глиб палацу. Мені ще не доводилось бувати в цій частині. І певно шлях назад шукати б довелось з складнощами.
Мене завели в ліфт і натиснули на кнопку підвального поверху. Насправді в палацах немає підвалів...там темниці. Я досить непогано знала історію і розуміла, що від темниць не варто чекати нічого хорошого.
Двері відчинилися, і я побачила перед собою незвичайний довгий коридор із кам'яними стінами і справжніми смолоскипами в залізних тримачах. Освітлення, щоправда, було від розташованих на стелі електричних світильників. Це дещо розряджало похмуру атмосферу.
Повітря в прохолодному коридорі було важким, немов просякнулось багатовіковим страхом.
На шкірі виступили мурашки, і я пошкодувала, що разом із халатом не загорнулася в ковдру. Прикрашені пір'ям домашні туфлі на невисоких підборах голосно стукали по
кам'яній підлозі, вичовганій ногами сотень ув'язнених. Я пильно дивилася в спину охоронця, що йшов попереду. Це давало мені змогу почуватися у відносній безпеці, оскільки перспектива побачити що-небудь інше лякала ще сильніше. Думки про те, що за зачиненими дверима могли виявитися батоги і знаряддя тортур, приводили мене, м'яко кажучи, в жах. Я чекала, що ось-ось почую пронизливі крики, але не переставала сподіватися на те, що кричати буду все-таки не я. Болісна тривога
скувала горло, і стало важко дихати.
Певно принц умисно наказав провести мене цим коридором, щоб я відчула всі ці емоції. І була зговірливою з ним.
Охоронець підводить мене до відчинених дверей і жестом запрошує увійти. Я розправляю плечі, роблю глибокий вдих і заходжу в кімнату.