ЕПІЛОГ

П'ять років по тому.

Академія Аврелія зустрічала новий навчальний рік так само, як зустрічала його щоосені за всю свою багатовікову історію, — юрбами схвильованих новачків на площі Семи Вітрів, тривожним і водночас захопленим гомоном перших іспитів при Камені Проявлення, тепер оновленому й розширеному, здатному одразу й безпечно виявляти навіть найрідкісніші спорідненості, включно з Різнобарв'ям, без жодного ризику для випробуваних, ризику, який колись, багато років тому, мало не коштував молодому Ярошеві всього його майбутнього.

Ярош Ковальчук, тепер уже не молодий викладач-стажист, а повноправний магістр і очільник процвітаючого Крила Духу й Часу, спостерігав за черговим набором новачків з тим самим теплим хвилюванням, яке відчував щороку, відколи посів цю посаду, — хвилюванням людини, що бачить у кожному новому обличчі відлуння власного давнього страху й давньої надії, надії, яка тепер, п'ять років по тому, здавалася настільки природною, наче й не пам'ятала часів, коли її бракувало.

— Ще один рік, ще один набір, — зауважила Мила, тепер його дружина вже три роки, приєднуючись до нього біля вікна кабінету з горнятком чаю в руках, живіт її вже помітно округлився в очікуванні їхньої першої дитини, дитини, чиє наближення народження наповнювало обох тим особливим, тремтливим хвилюванням, яке не піддається жодному раціональному поясненню. — Хвилюєшся?

— Завжди хвилююся, — зізнався Ярош з усмішкою. — Кожен новий учень нагадує мені того переляканого хлопчика, яким я був колись, — і я хочу переконатися, що кожен з них отримає ту саму підтримку, яку колись отримав я.

Серед новоприйнятих цього року був хлопчик років одинадцяти, син простого рибалки з віддаленого прибережного села, чия спорідненість до Духу й Часу виявилась завдяки мандрівному екзаменатору, — саме такому механізму, який Ярош допоміг створити п'ять років тому, тепер рутинно рятуючи від забуття дітей, чий дар у минулі епохи був би приречений лишитися непоміченим, незреалізованим, можливо, навіть небезпечно нестримуваним.

Ліра, тепер уже випускниця Академії й молодша викладачка під керівництвом самого Яроша, підійшла привітати новачків з тією ж теплою, впевненою усмішкою, яку колись сама отримувала від свого наставника, усмішкою, у якій тепер, попри юний вік, читалася справжня, зріла мудрість.

— Пам'ятаю, як боялася в свій перший день тут, — сказала вона Ярошеві, спостерігаючи за групою новачків, що збентежено роззиралися навколо. — А тепер сама навчаю тих, хто почувається так само, як почувалася я.

— Це найкраще, що може статися з будь-яким уроком, — відповів Ярош. — Коли учень стає вчителем, передаючи далі те, чого сам навчився.

* * *

Того ж вечора, коли перший навчальний день добіг кінця, а Академія поступово поринала в тишу першої ночі нового року, Ярош, за давньою вже звичкою, відвідав ту саму печеру видінь, яку Гвендолін Айрторн, тепер поважна дослідниця й наставниця, перенесла з гірської відлюдності до спеціально збудованого крила Академії, продовжуючи там свою роботу з майбутніми поколіннями провидців, роботу, яка з кожним роком приносила дедалі більше плодів у вигляді нових, безпечніших методів навчання дару передчуття.

— Бачиш щось нове? — запитав він, як запитував це вже незліченну кількість разів за минулі роки.

Гвендолін, тепер оточена цілою командою молодших дослідників, які вивчали природу передчуття під її керівництвом, підвела погляд від чергового записаного видіння з тією ж задумливою усмішкою, яку Ярош пам'ятав з їхньої першої зустрічі в горах, усмішкою, яка за ці роки, здавалося, стала значно теплішою, значно вільнішою від давнього тягаря самотнього вигнання.

— Бачу дещо цікаве, — сказала вона. — Не тривожне, цього разу, а радше… обіцяюче. Дитина, яка ще не народилася, зростаюча серед тепла й любові, а не в тіні давньої трагедії. Можливо, — вона подивилась на округлений живіт Мили, яка приєдналася до них у дверях печери, — саме твоя дитина, Яроше. Перший представник нового покоління, народжений уже в світі, де Різнобарв'я — не таємниця, якої слід соромитися, а дар, гідний відкритого святкування.

Ярош, слухаючи це передбачення, відчув, як тепло розливається в грудях, тепло, яке жодна магічна сила ніколи не змогла б замінити, — усвідомлення того, що коло, розпочате трагедією задовго до його власного народження, тепер, зрештою, замикається новим, світлішим початком, початком, у якому давній страх поступово поступається місцем справжній, вистражданій надії.

Десь далеко, у найглибшій, найзахищенішій в'язниці Академії, Северин Ашворт, за роки ув'язнення посивілий і притихлий, продовжував, за суворим наглядом, ділитися рештками своїх знань із ретельно відібраними дослідниками, поступово, повільно спокутуючи бодай часточку заподіяної шкоди тим єдиним способом, який йому лишався, способом, що, попри всю свою скромність, здавалося, дарував старому вченому бодай якийсь сенс у роки, що йому лишалися. А в далеких кутках королівства, у портових містах і гірських селах, нові покоління дітей з рідкісними, дивовижними дарами росли, знаючи: хоч би яким незвичним не був їхній талант, королівство більше не залишить їх напризволяще, забутими й уразливими перед тими, хто прагнув би скористатися їхньою самотністю.

Ярош Ковальчук, син коваля, страж часу, чоловік і майбутній батько, дивився на призахідне сонце, що забарвлювало вежі Академії в той самий теплий, золотисто-багряний колір, який він бачив п'ять років тому в день свого найбільшого тріумфу, — і знав, із тією ж непохитною певністю, яка супроводжувала кожен важливий поворот його життя: історія на цьому не закінчується. Попереду чекають нові виклики, нові таємниці, можливо, нові загрози, ще не передбачені навіть найглибшими видіннями Гвендолін.