Розділ 45. Суд над Попелом

Вихід із підземелля на поверхню, до двору Академії, залитого вже повноцінним ранковим світлом, відкрив картину, яка водночас втішала й лякала, — усюди лежали сліди нічної битви: обпалена трава, потрощені кам'яні лави, розкидана зброя переможених нападників, — але серед цього хаосу вже рухалися цілителі, надаючи допомогу пораненим, і жоден з поранених, на щастя, не виявився смертельно постраждалим, обставина, за яку Ярош подумки подякував усім відомим йому силам.

— Втрати мінімальні, — доповів Леонтій, коли Ярош, усе ще підтримуваний Милою, підійшов до нього, оглядаючи поле щойно завершеної битви, обличчя його, попри виснаження, світилося полегшенням людини, яка щойно пережила найважчу ніч свого життя й вийшла з неї переможцем. — Кілька серйозних поранень серед наших, десятки полонених серед прибічників Ордену, включно з тими, хто здався добровільно, як-от Дезрик і ще шестеро колишніх примусових новобранців.

— А в трьох портових містах? — запитав Ярош, згадуючи термінові попередження, надіслані напередодні, серце його стиснулося новою тривогою.

— Щойно отримали звістку з Ремвіля, — відповів Леонтій, показуючи свіжий магічний лист, папір якого ще зберігав слабкий магічний відблиск щойно завершеного передавання. — Місцева влада, попереджена вчасно, знешкодила вузол без жодних втрат. Портвейл і Скельна Гавань звітують про подібний успіх, хоча в Скельній Гавані, за прикордонним розташуванням, довелося тимчасово залучити допомогу магів сусіднього королівства, що також вирішило питання дипломатичним прецедентом на майбутнє.

Ярош, слухаючи ці новини, відчув, як важкість кількамісячної боротьби нарешті починає підійматися з його плечей, замінюючись на щось близьке до справжнього, довгоочікуваного полегшення, полегшення, яке він майже забув, як відчувати.

* * *

Офіційний суд над Ашвортом і рештою заарештованих керівників Ордену Попелу відбувся за кілька тижнів, коли рани, як фізичні, так і душевні, почали загоюватися, а королівство, дізнавшись про масштаб відверненої загрози, охопило хвилею полегшення й вдячності до тих, хто зупинив катастрофу.

Тронна зала цього разу була заповнена вщерть — представники всіх Дев'яти Домів, королівський двір у повному складі, і навіть кілька делегатів від віддалених міст, де діяли вузли мережі Ашворта, усі зібралися, щоб стати свідками цього історичного моменту правосуддя, моменту, значення якого відчувалось у самому повітрі зали, наповненому напруженим, урочистим очікуванням.

Северин Ашворт, вбраний у прості, позбавлені будь-якої гідності тюремні шати, стояв перед троном з виразом, у якому вже не лишилося й тіні колишньої зарозумілості, — лише втома людини, що остаточно визнала крах справи всього свого життя, втома, значно старша за будь-яке фізичне виснаження.

— Северине Ашворте, — оголосила головуюча суду, та сама літня жінка, яка три роки тому головувала на слуханні петиції Леонтія, — вас звинувачують у державній зраді, незаконних магічних дослідженнях, що призвели до людських жертв, організації таємного ордену з метою підриву безпеки королівства, і численних злочинах проти особистої свободи громадян, примусово утримуваних вашою мережею. Що ви можете сказати на свій захист?

Ашворт довго мовчав, а тоді, підвівши погляд, заговорив голосом, позбавленим будь-якого удавання, голосом людини, для якої гра нарешті закінчилась остаточно.

— Не буду заперечувати жодного зі звинувачень, — сказав він. — Я вірив — і, зізнаюся, частково досі вірю, — що прогрес, якого я прагнув досягти, вартий ціни, яку довелося заплатити. Це не виправдання, лише пояснення. Я готовий прийняти будь-який вирок, який рада визнає справедливим.

Вирок, оголошений після нетривалої наради, передбачав довічне ув'язнення в спеціально зміцненій в'язниці Академії, побудованій з урахуванням усіх запобіжних заходів проти можливих магічних спроб втечі, — покарання, суворіше за смертну кару, як зауважили деякі спостерігачі, але водночас таке, що дозволяло майбутнім поколінням дослідників, за належного нагляду, вивчати унікальні (хоч і здобуті злочинним шляхом) знання Ашворта про природу Духу й Часу, замість того щоб втратити їх назавжди.

Аделіну Веллінгер засудили до конфіскації всіх статків дому й довічного вигнання з меж королівства, вирок, що остаточно поклав край амбіціям родини, яка прагнула здобути шляхетний титул коштом підтримки державної зради.

* * *

Після завершення офіційного суду, коли натовп придворних поступово розходився, обговорюючи щойно почуте з тією особливою, збудженою цікавістю, яка супроводжує будь-яку історичну подію, Ярош знайшов Кассіана осторонь, задумливо дивлячись услід постаті Ашворта, якого вже виводили до нової в'язниці, постаті, яка тепер здавалася значно меншою, значно людянішою, ніж будь-коли раніше.

— Про що думаєш? — запитав Ярош, підходячи ближче.

— Про те, чи справді все скінчилося, — тихо відповів Кассіан. — П'ятнадцять років я жив цією боротьбою, Яроше. Важко уявити життя без неї, важко уявити, ким я стану тепер, коли мета, що визначала кожен мій крок так довго, нарешті досягнута.

— Тепер у тебе є час знайти нову мету, — м'яко зауважив Ярош. — Можливо, навіть спокій, якого ти заслуговуєш після всього пережитого.

Кассіан, обмірковуючи ці слова, повільно кивнув, обличчя його вперше за довгий час виражало щось схоже на справжній, невимушений спокій, спокій людини, що нарешті дозволила собі уявити майбутнє поза межами давньої, виснажливої війни.