Розділ 43. Жертва

Аделіна Веллінгер, вбрана вже не в розкішну придворну сукню, а в простий, темний одяг, що більше пасував би для нічної крадькома операції, ніж для балу, стояла на порозі підземелля з виразом обличчя, у якому змішалися відчай і фанатична рішучість людини, що бачить, як справа всього її життя розсипається на очах, волосся її, зазвичай бездоганно вкладене, тепер спадало на обличчя неохайними пасмами, а очі блищали тим самим гарячковим, відчайдушним вогнем, який Ярош бачив колись у самого Ашворта.

Ярош, відчувши її присутність ще до того, як вона заговорила, відчув, як шлунок стискається в холодний вузол розуміння: попри всі здобуті докази, попри арешт, оголошений короною, Веллінгер якимось чином зуміла уникнути затримання й дістатися сюди, до самого серця їхньої останньої, найважливішої битви.

— Ти не мала права втручатися, — прогарчала вона, руки її вже плели складне, ретельно завчене плетиво, спрямоване просто у саме серце їхньої стабілізуючої роботи. — Ашворт обіцяв мені частку його відкриття, обіцяв титул і визнання, які мій дім заслуговує століттями! Я не дозволю вам знищити все це однією ніччю!

— Веллінгер заарештована, дім конфіскований, — крикнула Дорн, намагаючись водночас утримувати власну частку стабілізуючого плетива й реагувати на нову загрозу, голос її звучав напружено, але твердо. — Твоя справа вже програна!

— Тоді нехай програє разом зі мною! — вигукнула Аделіна з відчайдушною, майже істеричною рішучістю, і плетиво, яке вона плела, вдарило просто в центр їхньої роботи, загрожуючи розірвати крихкий баланс, вибудований такою виснажливою, копіткою працею, плетиво, сила якого свідчила про роки прихованих, ретельно прихованих від сторонніх очей досліджень.

Ярош, відчуваючи, як тканина стабілізації навколо нього загрожує розсипатися під цим новим, несподіваним тиском, зрозумів: якщо він негайно не відреагує, накопичена енергія вузла, замість контрольованого розплітання, вибухне неконтрольованим, катастрофічним розривом — точнісінько так, як сталося двадцять три роки тому, тільки в масштабі, здатному знищити не лабораторію, а цілу Академію.

Треба щось зробити, — подумав він відчайдушно, — і швидко.

Рішення прийшло не як розважлива, зважена думка, а як миттєвий, інстинктивний порив, народжений роками навчання й глибоким, невимовним розумінням природи власного дару: замість того щоб продовжувати повільне, методичне розплітання вузла, Ярош зробив те, чого магістр Тихий найбільше боявся й найбільше застерігав, — він направив усю свою силу, всю свою волю в єдиний, миттєвий, всеохопний імпульс, поглинаючи залишкову енергію вузла безпосередньо в себе, замість того щоб розсіювати її назовні.

— Ні! — закричав магістр Тихий, розуміючи, що відбувається, за частку секунди до того, як стало занадто пізно для втручання. — Юначе, це вб'є тебе!

Дорн, борючись водночас із власною часткою плетива стабілізації й наростаючим жахом перед побаченим, спробувала була кинутися до Яроша, аби якимось чином зупинити цей самогубчий вчинок, — але тканина активованої енергії навколо нього вже стала занадто щільною, занадто небезпечною для будь-якого прямого втручання ззовні.

— Пізно, — прошепотіла вона, голос її тремтів від безсилого жаху. — Ми нічим не можемо йому допомогти. Залишається тільки вірити.

Аделіна Веллінгер, спостерігаючи за цим неочікуваним поворотом подій, застигла в паралізуючому подиві, власне плетиво, яке вона плела з такою фанатичною рішучістю, тепер забуте, безсило звисало недоплетеними нитками сили в її тремтячих руках.

Але вибір був уже зроблений. Ярош, відчуваючи, як накопичена десятиліттями енергія вузла вливається в нього подібно до річки, що прориває греблю, зціпив зуби проти болю, який здавався буквально нестерпним, — не фізичний біль, а щось значно глибше, наче сама тканина його єства розтягувалася, намагаючись вмістити те, для чого жодна людська природа не була призначена, біль, що заповнював кожну клітину, кожну думку, витісняючи все, крім самої необхідності вистояти.

Аделіна Веллінгер, побачивши цей неочікуваний поворот, застигла в шоці, її власне плетиво, позбавлене цілі для атаки, розсипалось безрезультатно, обличчя її враз втратило всю попередню рішучість, поступившись місцем непідробному жаху.

— Що ти робиш? — прошепотіла вона, голос її тремтів від жаху перед побаченим, жаху людини, що раптом усвідомила: вона щойно стала свідком чогось, значно більшого за будь-яку політичну змову чи особисту амбіцію, чогось, що виходило далеко за межі її розуміння природи магії загалом.

Ярош не міг відповісти — весь його всесвіт звузився до єдиного, палючого потоку енергії, що заповнював кожну клітину його тіла, кожну нитку його свідомості, — і десь у глибині цього болю, цього неможливого навантаження, він відчув раптом дивний, майже спокійний проблиск ясності.

Мамо, — подумав він, — чи так почувалася ти того фатального дня? Чи так почувалися й ти, і всі ті, хто загинув поруч із тобою?

У цьому болісному, майже позамежному стані Ярош раптом відчув щось несподіване — не лише агонію чужої, руйнівної сили, а й слабкий, ледь вловимий відгомін чогось знайомого, чогось, що, здавалося, впізнавало його так само, як він, чотири роки тому, вперше впізнав власний дар у батьківській кузні, коли переляканий, ще нічого не розуміючий підліток уперше відчув, як полум'я відгукується на биття власного серця. Наче сама енергія вузла, попри всю свою руйнівну природу, за роки ув'язнення в камені підземелля навчилася чекати саме на нього — на єдину людину, здатну не просто вмістити її, а перетворити на щось значно більше за просту зброю чи прокляття.