Розділ 42. Битва за Академію

Нагорі, серед палаючих смолоскипів і мерехтливого світла плетив, що освітлювали двір Академії хаотичними спалахами кольорів, битва досягла критичної точки, — Мила, виснажена вже кількома годинами безперервного бою, відчувала, як силу, потрібну для чергового потужного пориву вітру, дедалі важче збирати, руки її тремтіли від накопиченої втоми, а піт, змішаний із сажею, стікав обличчям, залишаючи брудні смуги.

Двір Академії, зазвичай тихий і доглянутий, тепер нагадував поле давньої битви — обпалена трава, потрощені лави, розбите скло кількох найближчих вікон, а повітря було густим від диму й запаху паленого озону, що завжди супроводжував інтенсивне застосування магії. Королівська варта, викладачі бойової магії й студенти старших курсів, здатні тримати зброю, — усі стояли пліч-о-пліч проти хвиль нападників, що прибували з невблаганною, майже механічною регулярністю.

— Скільки їх ще? — крикнула вона Леонтію, відбиваючи чергову хвилю нападників, голос її ледь пробивався крізь гуркіт битви.

— Забагато, — прохрипів той у відповідь, обличчя його було вкрите потом і сажею від численних сутичок з вогнем. — Але, здається, вони теж виснажуються, судячи з того, як сповільнюються їхні атаки.

Кассіан, б'ючись поруч із рішучістю людини, що нарешті знайшла справжню мету після п'ятнадцяти років внутрішньої боротьби, раптом застиг, впізнавши серед нападників знайоме обличчя, обличчя, яке викликало в нього хвилю несподіваного, гіркого впізнавання.

— Дезрик? — вигукнув він, вражений.

Молодий рибалка з Ремвіля, якого вони врятували й влаштували на чесну роботу кілька місяців тому, стояв серед прибічників Ордену з виразом розгубленості й жаху, клинок у його руці тремтів, наче він сам не вірив у те, що робить, очі його металися між обличчями колишніх рятівників з нестерпним, роздертим виразом.

— Мене змусили, — прохрипів Дезрик, відступаючи на крок, попри те, що інші нападники намагалися підштовхнути його вперед. — Погрожували моїй родині, якщо я не приєднаюся знову, коли Орден дізнався про моє звільнення, погрожували так, що я не міг відмовити, хай як сильно хотів.

Кассіан, зваживши ситуацію блискавичним поглядом, зробив рішучий крок назустріч, опустивши власну зброю, жест, що коштував йому неабиякого ризику серед розпаленого бою.

— Дезрику, — сказав він твердо, — це закінчиться сьогодні. Ашворт схоплений. Опустіть зброю, і я особисто гарантую захист твоїй родині від будь-якої помсти Ордену.

Слова ці, вимовлені з непохитною впевненістю людини, що сама пройшла шлях від примусової відданості до справжньої свободи вибору, здається, торкнулися чогось глибокого в юному рибалці — Дезрик, після короткого, болісного вагання, кинув клинок на землю, звук металу об каміння пролунав дивно гучно серед хаосу бою, а за ним, побачивши цей приклад, ще кілька молодих, явно примусово завербованих новобранців Ордену послідували тому ж прикладу.

Це несподіване масове здавання значно применшило чисельну перевагу нападників, і Мила, Леонтій та Тоня, відчувши цей переломний момент, з новою силою відновили наступ проти тих, хто ще лишався вірним справі Ашворта до кінця, наступ, що дедалі виразніше схилявся на їхню користь.

* * *

Дезрик, все ще тремтячи від щойно пережитого вибору, підійшов до Кассіана, коли найгарячіша фаза бою на мить вщухла, обличчя його виражало суміш сорому й невимовної подяки.

— Дякую, — сказав він тихо. — Я думав, що назавжди втратив шанс на чесне життя, щойно Орден змусив мене повернутися. Думав, що ви, дізнавшись про мою участь у сьогоднішньому нападі, більше ніколи не захочете бачити мене.

— Кожен заслуговує на другий шанс, Дезрику, — відповів Кассіан, кладучи руку на плече юнака тим самим жестом, яким колись підтримав його на кораблі до нового життя в Кресвальді. — Особливо той, хто, попри примус, зрештою знайшов сили обрати правильний бік, коли настала вирішальна мить.

— Що тепер буде зі мною? — стривожено запитав Дезрик, озираючись на битву, що ще тривала навколо.

— Тепер, — твердо сказав Кассіан, — ми подбаємо про те, щоб Орден більше ніколи не міг погрожувати твоїй родині. Але спершу, — він простягнув юнакові запасний клинок, — якщо хочеш довести свій вибір остаточно, допоможи нам утримати периметр до завершення битви.

Дезрик, стиснувши клинок тремтячою, але рішучою рукою, кивнув, і, приєднавшись до захисників Академії, зробив свій перший, справжній крок до спокутування вимушеної, недоброхітної зради.

* * *

Нагорі, тим часом, Дезрик і кілька колишніх примусових новобранців, що здалися разом із ним, тепер боролися пліч-о-пліч із захисниками Академії проти тих прибічників Ордену, хто ще лишався вірним справі Ашворта, — несподіваний, але вагомий внесок, який значно послабив натиск нападників на зовнішній периметр.

— Ніколи не думав, що битимусь на цьому боці барикади, — крикнув Дезрик до Кароліни, відбиваючи атаку клинком, який тримав із дедалі зростаючою впевненістю.

— Життя рідко йде за передбачуваним планом, — відповіла Кароліна, повторюючи слова, які нещодавно чула від Леонтія, відчуваючи, як дивна, несподівана спорідненість єднає всіх тих, хто зібрався цієї ночі захищати Академію, — люди геть різного походження, різних доль, об'єднані спільною метою значно сильніше за будь-яку випадковість народження.