Розділ 41. Ніч розколотого часу

Новина про знайдений вузол розлетілася Академією зі швидкістю тривожного дзвону, і незабаром у стародавньому підземеллі під найдавнішою вежею зібралася вся команда, підсилена цього разу додатковими ресурсами — кількома найдосвідченішими викладачами бойової магії, загоном королівської варти, надісланим особисто за наказом монарха, і навіть Гортензієм фон Ашером, який, попри поважний вік, наполіг на особистій присутності в цю вирішальну годину, вбраний у легку броню, що здавалася дивною поверх звичної офіційної мантії ради.

— Скільки часу лишається до критичної точки? — запитала Дорн, оглядаючи дедалі яскравіше сяйво рун, що вже освітлювало підземелля тривожним, пульсуючим світлом, світлом, що відкидало химерні тіні на обличчя присутніх, роблячи кожне з них дивно, лячно чужим.

— Не знаю точно, — зізнався Ярош, відчуваючи, як тканина часу навколо нього тремтить із наростаючою інтенсивністю, — але, судячи з темпу наростання, лічені години. Можливо, менше, якщо резонанс продовжить прискорюватися так, як прискорювався останню годину.

— Тоді треба діяти негайно, — сказав магістр Тихий, спираючись на палицю, обличчя його виражало ту саму зосереджену рішучість, яку Ярош пам'ятав з їхньої першої зустрічі багато років тому. — Юначе, цього разу ти не підеш сам. Двадцять три роки тому шестеро з нас намагалися впоратися поодинці, кожен зі своєю окремою часткою розуміння. Сьогодні ми діятимемо разом, об'єднавши всі наявні знання й сили.

План, вибудований протягом наступної виснажливо короткої години, передбачав об'єднання зусиль усіх присутніх магів — Ярош, як носій повного спектра Різнобарв'я, мав стати центром спільного плетива, тоді як магістр Тихий, Гвендолін і Дорн, кожен зі своїм унікальним розумінням Духу й Часу, підсилювали б і стабілізували його зусилля, запобігаючи повторенню трагедії, що сталася двадцять три роки тому, трагедії, тінь якої досі нависала над кожним рухом, кожним словом старших магів.

— Мило, Леонтію, Кассіане, Тоне, — звернувся Ярош до решти команди, — ваше завдання — захищати периметр, не допускаючи жодного втручання ззовні, поки ми працюватимемо над знешкодженням вузла, хай там яка ціна цього захисту.

— А якщо прибічники Ордену спробують завадити? — запитала Тоня, стискаючи кулаки з рішучістю, здобутою за останні місяці випробувань, рішучістю жінки, що вже втратила забагато, щоб дозволити собі вагання.

— Тоді, — твердо відповів Леонтій, — ми не дозволимо їм навіть наблизитися, хай скільки їх буде.

* * *

Ритуал знешкодження розпочався опівночі, коли пульсуюче сяйво рун досягло тривожної, майже сліпучої яскравості, а тканина часу навколо підземелля почала відчутно вигинатися, наче саме повітря готове було розірватися під тиском накопиченої, десятиліттями підготовлюваної енергії, енергії, що, здавалося, дихала власним, чужим життям.

Ярош, стоячи в центрі рунічного кола, відчув, як магістр Тихий, Гвендолін і Дорн, зайнявши позиції навколо нього, почали плести спільне плетиво стабілізації, кожен додаючи власну частку розуміння до складної, ретельно вивіреної структури, покликаної безпечно розсіяти накопичену енергію вузла, замість того щоб дозволити їй вибухнути неконтрольованим розривом тканини причини й наслідку.

— Зосередься на своєму диханні, — почув він голос магістра Тихого крізь наростаючий гул енергії, гул, що вібрував у самих кістках, наче віддалений грім, що ніколи не наближається й ніколи не вщухає повністю. — Пам'ятай усе, чого навчився за ці роки. Не бійся сили. Визнай її своєю.

Ярош, заплющивши очі, дозволив собі поринути в той самий стан, який рятував його безліч разів раніше, — стан цілковитого визнання власного дару, без страху й без спротиву, — і відчув, як тканина навколо нього, попри всю свою загрозливу міць, поступово починає відгукуватися на його присутність, наче впізнаючи родинну спорідненість крові Мар'яни Свенссен, що текла в його жилах, спорідненість, глибшу за будь-яке свідоме зусилля волі.

Раптом підземелля здригнулося від віддаленого гуркоту — десь нагорі, судячи зі звуку, спалахнула сутичка, сутичка, крики якої, приглушені товщею землі, все ж пробивалися до їхніх вух тривожним відлунням.

— Прибічники Ордену прорвалися крізь зовнішній периметр! — долинув крізь магічний зв'язок стривожений голос Леонтія. — Значно більше, ніж ми очікували, — здається, Ашворт готував резервні сили на випадок саме такого сценарію.

Ярош, відчуваючи, як увага його розколюється між необхідністю зосередитися на ритуалі знешкодження й тривогою за долю друзів, що билися нагорі, зрозумів: доведеться довіритися їм повністю, дозволивши собі зосередитися виключно на завданні, для якого був покликаний саме він, завданні, від якого залежала доля значно більшого числа людей, ніж лише тих, хто зараз бився нагорі.

— Тримайтеся, — прошепотів він, більше для себе самого, ніж для тих, хто бився нагорі. — Тримайтеся ще трохи.

Мила, Кассіан, Тоня й Леонтій, зустрівши несподівано численний загін прибічників Ордену біля входу до підземелля, билися з тією ж злагодженою рішучістю, яку виробили за місяці спільних випробувань, — Мила здіймала потужні пориви повітря, розкидаючи нападників десятками, Леонтій відповідав контрольованими спалахами вогню, Кассіан, використовуючи роки прихованого бойового досвіду, знешкоджував найнебезпечніших супротивників швидкими, точними ударами, а Тоня, застосовуючи свою спорідненість до Землі з несподіваною винахідливістю, здіймала кам'яні бар'єри, що уповільнювали натиск ворога, даючи захисникам необхідний час, кожен з чотирьох діяв немов частина єдиного, добре відпрацьованого механізму.