Розділ 35. Останній притулок Ашворта

Ліс, що оточував монастир Святого Ансельма, зустрів штурмову групу передсвітанковою тишею, густою й напруженою, — тим особливим безмовшям, яке буває лише за годину до світанку, коли навіть нічні звірі вже вляглися, а денні ще не прокинулися, лишаючи світ на коротку мить у дивній, тривожній порожнечі, порожнечі, у якій кожен звук — тріск гілки, шелест листя — здавався оглушливо гучним, здатним видати їхню присутність задовго до наміченого моменту атаки.

Дерева тут росли густо, старі й покручені, гілки їхні перепліталися над головою, утворюючи щось на кшталт живого склепіння, крізь яке ледь пробивалося перше, ще бліде передсвітанкове сяйво. Земля під ногами була вкрита товстим шаром опалого листя, що заглушувало кроки, але водночас видавало найменший необережний рух тихим, зрадницьким шелестом.

— Позиції всі зайняли? — тихо запитав Ярош у невеликий магічний пристрій зв'язку, розроблений спільно магістром Тихим і Дорн спеціально для цієї операції, — простий, але ефективний спосіб координації між розділеними групами на відстані, що працював за принципом резонансу двох налаштованих на одну частоту кристалів.

— Леонтій і Тоня на позиції, — почувся приглушений голос друга, спотворений відстанню й магією передачі. — Готові розпочати відволікаючий маневр за твоїм сигналом.

— Кассіан і Кароліна теж готові, — додав другий голос за мить, спокійний, попри очевидну напругу моменту.

Ярош, стоячи разом із Милою в тіні дерев за кілька сотень кроків від муру старого монастиря, востаннє оглянув мур, шукаючи будь-яких ознак посиленої пильності вартових, перш ніж дати сигнал до початку операції, серце його калатало в тому самому знайомому ритмі, який супроводжував кожне велике випробування останніх років, ритмі, що поєднував у собі страх і рішучість в одну нерозривну хвилю.

Мур монастиря, зведений із темного, вивітреного каменю, здіймався на добрих три людських зрости, увінчаний рештками зубців, що колись, певно, слугували оборонними позиціями для ченців, які боронили це місце від якихось давно забутих загроз. Тепер же ці самі зубці, освітлені мерехтливим сяйвом кількох дозорних вогнів, слугували іншій, значно темнішій меті.

— Час, — тихо сказав він, і за мить темряву лісу розітнув перший спалах — Леонтій і Тоня, згідно з планом, розпочали демонстративну атаку з протилежного боку монастирського комплексу, спрямовану на те, щоб відволікти основні сили вартових якнайдалі від справжньої мети штурму, спалах, що освітив небо тривожним багряним сяйвом, схожим на далеку зорю.

Крики тривоги, що долинули з протилежного боку монастиря, підтвердили: відволікаючий маневр спрацював саме так, як планувалося, — і Ярош, скориставшись цим вікном можливості, повів Милу до трапезної, позначеної Гвендолін як найменш укріплена частина комплексу, кожен їхній крок був вивіреним, безшумним, наче вони перетворилися на власні тіні.

Стіна трапезної, стара й потріскана від часу, піддалася короткому, точному плетиву Землі значно легше, ніж міцніші, новіші укріплення решти монастиря, — і за кілька хвилин Ярош і Мила вже опинилися всередині, у порожньому, вкритому пилом приміщенні, що колись, певно, слугувало місцем спільних трапез ченців, а тепер, судячи з розкиданих ящиків і незвичного обладнання в кутках, було перетворено на щось значно менш мирне, приміщення, повітря якого відгонило чимось хімічним, чужим, чого не мало б бути в стінах, освячених колись молитвою.

— Тут нікого, — прошепотіла Мила, обережно оглядаючи приміщення, рука її мимоволі лягла на невеликий кинджал, схований під плащем.

— Занадто тихо, — погодився Ярош, відчуваючи знайоме тремтіння настороженості, тремтіння, яке рідко його зраджувало. — Ходімо далі, обережно.

Вони рушили коридором, що вів углиб монастирського комплексу, минаючи порожні келії, колишні житлові приміщення ченців, тепер переобладнані під казарми для послідовників Ашворта, — судячи з розкиданих особистих речей і незастелених ліжок, більшість мешканців встигли поспішно покинути ці приміщення, кинувшись до протилежного боку монастиря на звук відволікаючої атаки Леонтія й Тоні, залишивши по собі безлад поспішного відступу.

— План спрацьовує краще, ніж очікували, — тихо зауважила Мила, коли вони, не зустрівши жодного опору, дісталися до центральної частини монастиря — колишньої каплиці, тепер, судячи з характерного мерехтіння рунічних символів на підлозі, перетвореної на щось значно важливіше для планів Ашворта, символів, що пульсували тьмяним, зловісним світлом, наче саме серце будівлі билося в такт якомусь прихованому ритму.

Але щойно вони переступили поріг каплиці, знайоме тремтіння тканини попередило Яроша про небезпеку долі секунди перед тим, як голос, який він сподівався почути якомога пізніше, пролунав із темряви позаду вівтаря, голос, що змусив кожен м'яз його тіла миттєво напружитися.

— Раненько прийшли, — промовив Северин Ашворт, виступаючи з тіні з виразом обличчя, у якому змішалися холодне задоволення й щось значно тривожніше — упевненість людини, для якої несподіваний штурм насправді не був несподіванкою взагалі, упевненість, яка проступала в кожному вивіреному русі, кожному слові, вимовленому з нищівним спокоєм.

— Ти чекав на нас, — здогадався Ярош, серце його калатало від суміші тривоги й давно знайомої, загостреної рішучості перед прямим протистоянням, рішучості, яка з кожним новим випробуванням ставала для нього дедалі природнішою.

— Звісно, чекав, — підтвердив Ашворт з тонкою, зловісною усмішкою, розкинувши руки в жесті, що мав би виглядати гостинним, але натомість здавався зловісним у мерехтливому світлі рун. — Невже ти справді думав, що я, знаючи про твій новий королівський мандат і зростаючу підтримку, не передбачу спробу штурму задовго до того, як ви самі остаточно визначилися з планом? Відволікаючий маневр твого друга-аристократа й доньки ткалі — приємна, хоча й цілком очікувана хитрість, гідна похвали за виконання, але передбачувана до найменшої деталі.