Розділ 30. Подвійна гра Леонтія

Напруга між Ярошем і Леонтієм, попри примирення, не зникла безслідно — Мила, найпершою помітивши цю зміну, обережно спробувала з'ясувати причину, коли застала Яроша одного увечері, занурену в похмурі роздуми в бібліотеці, обличчя якого виражало ту саму гіркоту, що з'явилася після розмови з Леонтієм, гіркоту, яку він, здавалося, намагався приховати навіть від самого себе.

— Щось трапилося між тобою й Леонтієм? — запитала вона, сідаючи поруч за їхнім звичним столом, відкладаючи книгу, яку саме читала, повністю зосереджуючи увагу на ньому.

Ярош, зваживши, наскільки відверто варто ділитися цим особистим розчаруванням, зрештою переказав їй усю історію — про таємні звіти королю, про власний гнів, про непросте примирення, кожне слово давалося йому нелегко, наче він знову переживав ту саму розмову, знову відчуваючи той самий гострий укол зради.

— Розумію твоє обурення, — сказала Мила, вислухавши розповідь, — але, Яроше, подумай і про становище Леонтія. Він онук впливового лорда, керівник служби безпеки, зобов'язаний і перед короною, і перед друзями. Хіба легко було б тобі самому опинитися між такими суперечливими обов'язками, обов'язками, кожен з яких вимагає повної, беззастережної відданості?

Ярош, обмірковуючи ці слова, відчув, як гострота його образи поступово пом'якшується під вагою справедливого зауваження, хоча повністю не зникає, залишаючи по собі тонкий, але виразний слід.

— Можливо, я був надто різким, — визнав він нарешті. — Але страх бути ошуканим тими, кому довіряю найбільше, — це страх, якого я не можу просто відкинути через одне лише розуміння чужих обставин, страх, коріння якого сягає значно глибше за просту логіку.

— Тоді поговори з ним знову, — порадила Мила. — Не з гнівом цього разу, а з розумінням. Довіра, зруйнована один раз, відбудовується не миттєвою прощею, а повторюваними, послідовними діями, що доводять її вартість, діями, а не просто словами примирення.

* * *

Наступного дня Ярош знайшов Леонтія в його кабінеті, схиленого над черговим звітом, обличчя його виражало ту саму втому, яку Ярош помічав у нього дедалі частіше останнім часом, тіні під очима видавали безсонні ночі, проведені за розмислами про власну помилку, а перо в його руці рухалося повільніше, ніж зазвичай, наче кожне слово тепер вимагало значно більшого зусилля.

— Можемо поговорити? — запитав Ярош, і Леонтій, підвівши погляд, кивнув з обережною, дещо настороженою готовністю, відкладаючи перо, наче радий приводу перервати виснажливу роботу.

— Я обмірковував наше становище, — почав Ярош, сідаючи навпроти. — Розумію тепер краще, наскільки складна твоя позиція — між обов'язком перед короною й вірністю нашій дружбі. Я був надто різким учора.

— Ти мав повне право на гнів, — заперечив Леонтій. — Я справді приховав від тебе щось важливе, хай і з добрими намірами. Це не виправдання, хай як я намагався переконати самого себе в протилежному.

— Можливо, і не виправдання, — погодився Ярош, — але я готовий рухатися далі, якщо ти готовий бути повністю відвертим надалі. Розкажи мені, Леонтію, чесно: наскільки далеко може зайти вплив корони на нашу справу? Чи є межа, за якою королівські накази можуть суперечити тому, що ми вважаємо правильним?

Леонтій довго мовчав, обмірковуючи це важке питання з тією ж серйозністю, з якою обмірковував найскладніші рішення служби безпеки, пальці його неуважно барабанили по столу, а погляд був спрямований кудись у далечінь, недоступну для стороннього ока.

— Чесно? — сказав він нарешті. — Не знаю напевно. Корона надала нам мандат зараз, бо наші цілі збігаються — зупинити Ашворта, захистити королівство. Але якщо колись наші шляхи розійдуться, якщо корона забажає використати твою силу способом, який ти вважатимеш неправильним, — не можу обіцяти, що зможу захистити тебе від цього тиску повністю, попри всю свою відданість нашій дружбі, попри те, що я готовий боротися за тебе всіма доступними мені засобами.

Ця чесна, непроста відповідь, попри всю свою тривожність, чомусь заспокоїла Яроша значно більше за будь-яке порожнє запевнення в безумовній підтримці, наче саме визнання невизначеності робило слова Леонтія значно ціннішими за будь-яку красиву обіцянку.

— Дякую за чесність, — сказав він. — Саме цього я й потребував почути, значно більше, ніж будь-якого запевнення, у щирості якого я не міг би бути повністю впевненим.

— Що ж до звітів, — додав Леонтій, — я вже написав королю, чітко пояснивши: надалі будь-яка інформація про тебе особисто проходитиме через твою власну згоду, перш ніж я включу її до офіційного звіту. Якщо корона незадоволена такими умовами, — хай знімає мене з посади, але я не гратиму подвійної гри навіть заради збереження впливу, впливу, який, як я тепер розумію, важить значно менше за твою довіру.

Ярош, вислухавши це рішуче зізнання, відчув, як довіра, тимчасово похитнута, поступово відновлюється на новому, міцнішому фундаменті — фундаменті чесності, здобутої дорогою ціною важкої, незручної розмови, фундаменті, який, він сподівався, витримає будь-яке подальше випробування.

— Дякую, — сказав він щиро. — І, Леонтію, — пробач, що засумнівався в тобі так різко.

— Нема за що вибачатися, — заперечив Леонтій з легкою, теплою усмішкою, вперше за кілька днів, усмішкою, яка нарешті торкнулася й очей, а не лишалася тільки на губах. — Довіра, яку легко похитнути, ніколи не була б справжньою довірою. Те, що ми зуміли відновити її через чесну розмову, а не вдавану байдужість, — це, гадаю, і є справжня ознака дружби, вартої збереження.