Розділ 29. Тріщини в союзі

Тиждень після отримання королівського мандата минув у напруженій, хоч і продуктивній роботі — команда, тепер офіційно уповноважена діяти від імені корони, розширила розслідування, залучивши додаткові ресурси служби безпеки Академії для стеження за домом Веллінгер і подальшого пошуку слідів монастиря Святого Ансельма, кожен день приносив нові звіти, нові карти, нові деталі, що складалися в дедалі повнішу картину загрози, а зала для нарад дедалі більше перетворювалась на справжній штаб.

Саме в розпал цієї роботи Ярош, затримавшись допізна в кабінеті Леонтія для обговорення чергового плану дій, випадково побачив на його столі документ, який не мав би бачити, — чернетку офіційного звіту, адресованого особисто королю, що детально описував не лише хід розслідування Ордену, а й, значно тривожніше, окремий розділ під назвою "Оцінка благонадійності магістра Ковальчука", що містив спостереження за поведінкою й рішеннями самого Яроша.

— Що це? — запитав Ярош, беручи документ до рук, перш ніж Леонтій встиг його прибрати, голос його прозвучав напруженіше, ніж він планував, серце калатало від несподіваного, гіркого відкриття, а руки мимоволі затремтіли, тримаючи аркуш.

Леонтій, застуканий зненацька, на мить завагався, обличчя його виражало провину, змішану з якимось давнім, вимушеним смиренням, рука його завмерла на півдорозі до столу, наче він хотів було вихопити документ, але передумав, розуміючи марність такої спроби.

— Король вимагає регулярних звітів, — сказав він нарешті, — не лише про хід розслідування, а й про… про тебе особисто, Яроше. Про твою лояльність, про твої наміри щодо здобутої сили.

Ярош відчув, як гнів, гострий і несподіваний, піднімається в грудях, пальці його мимоволі стиснулися в кулаки, а голос, коли він заговорив знову, тремтів від ледь стримуваного обурення.

— Ти стежиш за мною? Для короля?

— Не стежу, — заперечив Леонтій, підводячись з-за столу, обличчя його виражало щиру тривогу. — Точніше, стежу, але не так, як ти думаєш. Я намагаюся писати звіти, які захищають тебе, які показують твою відданість справі, не видаючи водночас нічого, що могло б бути використано проти тебе чи наших союзників, звіти, кожне слово яких я зважую значно ретельніше, ніж будь-який інший документ моєї кар'єри.

— І ти не вважав за потрібне сказати мені про це прямо? — гостро запитав Ярош. — Дозволити мені самому вирішити, що можна писати про мене королю, а що ні?

Леонтій, обличчя якого тепер виражало неприховану тривогу, спробував пояснити далі, голос його тремтів від щирого хвилювання, а погляд не міг зустрітися з поглядом друга.

— Я боявся, що відкрите зізнання лише посіє непотрібну недовіру між нами, саме тоді, коли єдність важлива найбільше, — сказав він. — Думав, що зможу впоратися з цим тягарем мовчки, захищаючи тебе, не обтяжуючи додатковою тривогою, тягарем, який, тепер розумію, мав би нести не самотужки, а разом із тобою.

— Це не твоє рішення, — твердо відповів Ярош, відчуваючи, як довіра, що будувалася роками дружби, тепер тріщить під вагою цього несподіваного одкровення. — Ти вирішив за мене, що я маю знати, а що ні, точнісінько так само, як я сам колись приховував правду від тебе на першому курсі, коли ти підозрював мене без жодних підстав. Гадав, ми давно залишили такі ігри позаду.

— Яроше, — почав Леонтій, — я розумію твій гнів, але…

— Просто скажи мені все, — перервав його Ярош, голос його тремтів від суміші гніву й глибокого розчарування. — Все, що ти писав королю. Прямо зараз, без жодних недомовок.

Леонтій, зваживши ситуацію, зрештою кивнув, і наступну годину, поки надворі сутеніло, а свічки на столі поступово вигорали, він детально переказав зміст усіх своїх попередніх звітів — здебільшого нейтральних, професійних описів ходу розслідування, з окремими, ретельно сформульованими запевненнями щодо лояльності Яроша, покликаними розвіяти будь-які підозри корони.

— Ти справді намагався захистити мене, — визнав Ярош нарешті, коли розповідь Леонтія добігла кінця, гнів його поступово вгамовувався, поступаючись місцем втомленому, гіркому розумінню. — Але, Леонтію, друзі не захищають одне одного мовчанкою. Друзі довіряють одне одному достатньо, щоб ділитися важкими правдами відкрито, хай як незручно це буде, хай яку тривогу такі правди можуть посіяти.

— Знаю, — тихо визнав Леонтій, обличчя його виражало щире каяття. — Пробач мені. Три роки тому я навчився довіряти тобі попри всі мої початкові підозри. Здається, тепер настала моя черга довести, що я так само гідний твоєї довіри у відповідь, довести це не словами, а конкретними, послідовними діями.

Ярош довго мовчав, обмірковуючи почуте, відчуваючи, як давня дружба, попри щойно завдану тріщину, все ж лишається достатньо міцною, щоб пережити й це випробування, — хоча він не міг заперечити: тінь сумніву, вперше за три роки, торкнулася його довіри до одного з найближчих друзів, тінь, яка, він сподівався, з часом розвіється повністю.

— Обіцяй мені, — сказав він нарешті, — що надалі жодного слова королю без мого відома. Хай там які накази ти отримуєш, хай яким небезпечним видасться подібне протистояння королівській волі.

— Обіцяю, — твердо відповів Леонтій, простягаючи руку в жесті, що мав відновити хоч частину зруйнованої довіри.

Ярош потиснув простягнуту руку без вагань, хоча всередині відчував: ця тріщина, попри всі примирливі жести, залишить по собі слід, який знадобиться час, аби повністю загоїти, слід, що, можливо, робив їхню дружбу лише міцнішою, коли вони зуміли пережити його разом.