Розділ 27. Батько Мили

Кароліну, все ще ослаблену після пережитого полону, доправили до Академії, де магістр Тихий і призначена ним цілителька з-поміж викладачів взялися за її відновлення, тоді як решта команди зібралася для термінового обговорення наслідків нічної операції, у тому самому кабінеті, де вже вирішувалося стільки доль за останні роки, кабінеті, стіни якого, здавалося, пам'ятали кожне важливе рішення, ухвалене тут за останні три роки.

— Вона розповіла щось важливе? — запитала Дорн, коли Ярош і Мила приєдналися до наради, залишивши Кароліну відпочивати під пильним наглядом, обличчя ректорки виражало ту саму суміш тривоги й рішучості, яка супроводжувала кожну кризу останніх тижнів.

— Небагато, — зізнався Ярош. — Її схопили одразу після того, як вона скопіювала печатку з останнього послання Веллінгер, перш ніж встигла дістатися до книгарні. Хтось, вочевидь, стежив за нею довше, ніж ми підозрювали, можливо, ще від самого балу, де вона вперше наважилася підійти до нас.

— Але вона підтвердила головне, — додала Мила, дістаючи з кишені невеликий, ретельно згорнутий клаптик паперу — копію, яку Кароліна, попри весь пережитий жах, зуміла заховати у взутті ще до викрадення, папір цей був зім'ятий, але текст на ньому лишався цілком розбірливим. — Ось точна копія печатки та частина розшифрованого змісту послання.

Дорн, розгорнувши клаптик паперу, довго вивчала його зміст, обличчя її дедалі більше похмурніло, лінії навколо очей поглиблювалися з кожною прочитаною фразою, а пальці стискали аркуш так міцно, що кісточки побіліли.

— Це підтверджує зв'язок беззаперечно, — сказала вона нарешті. — Веллінгер отримує прямі інструкції від Ашворта, включно з іменами потенційних жертв для подальшого вербування серед придворних кіл, — списки, складені з тією ж холодною методичністю, з якою він колись складав списки студентів зі слабкою спорідненістю.

Раптом двері зали для нарад прочинилися, впускаючи засапаного молодого клерка з Академії, обличчя якого виражало терміновість новини, яку він приніс, — юнак ледь встиг перевести подих, перш ніж заговорити.

— Панно Оскирко, — сказав він, звертаючись до Мили, — вибачте за вторгнення, але прийшов терміновий лист для вас. Посланець наполіг, що це вкрай важливо.

Мила, взявши лист із тремтячими від передчуття руками, розгорнула його — і обличчя її враз зблідло, папір затремтів у її пальцях, а очі забігали рядками, наче не наважуючись повірити прочитаному.

— Що там? — стривожено запитав Ярош.

— Мій батько, — прошепотіла вона. — Пише з в'язниці. Просить про зустріч. Каже, що має важливу інформацію про Ашворта, здобуту ще до свого арешту, інформацію, яку досі приховував із сорому за власну причетність до Ордену.

Тиша, що запала в залі після цих слів, була важкою, наповненою складними, суперечливими емоціями — Ярош пам'ятав, як важко Милі далося прийняти зраду власного батька рік тому, і тепер, судячи з виразу її обличчя, цей біль повернувся з новою силою, гострою, як свіжа рана.

— Ти підеш до нього? — обережно запитав Ярош.

Мила довго мовчала, дивлячись на лист у власних руках, пальці її то стискали, то розправляли зім'ятий папір, наче не могла вирішити, як саме варто поводитися з цим несподіваним посланням з минулого.

— Мушу, — сказала вона нарешті. — Хай там що він скоїв, якщо в нього справді є інформація, здатна допомогти зупинити Ашворта, — я не можу дозволити особистій образі стати на заваді нашій спільній справі, хай навіть ціна цього рішення — ще одна болісна зустріч із людиною, яка так глибоко мене розчарувала.

* * *

Королівська в'язниця, куди Мила попросила Яроша супроводити її наступного ж дня, виявилась похмурою, суворою спорудою на околиці столиці, де повітря, здавалося, було просякнуте самим відчаєм тих, хто відбував тут покарання за різноманітні злочини проти корони, кожен крок їхній луною відбивався від холодних, кам'яних стін коридору, а тьмяне світло смолоскипів робило все довкола ще похмурішим.

Барон Оскирко, батько Мили, зустрів їх у тісній кімнаті для побачень, вигляд його разюче відрізнявся від того гордовитого, хоч і зневіреного аристократа, яким Ярош пам'ятав його з розповідей Мили, — рік ув'язнення позначився на ньому глибокими зморшками й сивиною, якої не було рік тому, а колись пишне вбрання поступилося місцем простій, сірій в'язничній одежі, що висіла на його схудлому тілі, як на чужому.

— Милонько, — сказав він тихо, коли вона увійшла, у голосі його забриніла суміш сорому й батьківської любові, яку тюремні грати не змогли повністю притлумити, руки його мимоволі потяглися до неї, хоча він одразу ж стримав цей порух, наче не маючи права на подібну близькість. — Дякую, що прийшла, попри все.

— Ти писав про важливу інформацію, — рівно сказала Мила, стримуючи власні емоції за тією ж холодною стриманістю, якої навчилася за роки придворного виховання, хоча Ярош, стоячи поруч, відчував, скільки зусиль коштує їй ця показна незворушність.

Барон кивнув, обличчя його спохмурніло від тягаря спогаду, яким він, здається, довго не наважувався поділитися навіть із самим собою, руки його, складені на колінах, стиснулися в нервовому очікуванні.

— Перш ніж мене заарештували, — почав він, — я чув розмову між двома вищими членами Ордену, розмову, яку не мав би чути, — вони думали, що я вже пішов з тієї таємної зустрічі. Йшлося про якийсь "День Розколу" — подію, заплановану на найближчу зимову пору, коли, за їхніми словами, "тканина нарешті стане досить тонкою для остаточного перепису".