Розділ 23. Таємний союзник при дворі

Вони почали повільно пробиратися залою в напрямку гурту, де стояла Аделіна Веллінгер, зупиняючись то тут, то там для коротких, ввічливих розмов з іншими придворними, аби не привертати зайвої уваги надто прямим наближенням до своєї справжньої мети, кожен крок був виважений, кожна пауза — природною, як і личить вечору, присвяченому виключно розвагам. Наближаючись до гурту, Ярош раптом відчув легкий дотик до ліктя — хтось обережно, майже непомітно притримав його, відводячи вбік від прямого шляху, рух цей був настільки вправним, що жоден із оточуючих придворних, здається, навіть не помітив цього тихого втручання.

— Магістре Ковальчук, — пролунав тихий, стриманий голос, — не варто наближатися так відкрито. За вами вже спостерігають.

Ярош обернувся і побачив молоду жінку в скромній, хоч і елегантній сукні кольору темного вина, з обличчям, яке видавалося знайомим, хоча він не міг одразу пригадати, де саме бачив його раніше, — можливо, серед тіней придворної зали, серед тих облич, що зазвичай лишаються непоміченими у вирі більш яскравих особистостей, серед тих, хто, попри свою невидимість, бачить значно більше, ніж будь-хто інший.

— Перепрошую, — обережно почав він, — ми знайомі?

— Ще ні, — відповіла жінка з легкою, напруженою усмішкою, очі її швидко оглядали залу, наче перевіряючи, чи не привернула їхня коротка розмова зайвої уваги. — Мене звати Кароліна Вест, я молодша секретарка при канцелярії лорда-канцлера. І, — вона стишила голос ще дужче, — я одна з небагатьох при цьому дворі, хто здогадується про справжню природу зв'язків панни Веллінгер, зв'язків, про які, підозрюю, ви теж дізналися не з випадкових пліток.

Мила, що приєдналася до розмови за мить, обмінялася швидким, насторожженим поглядом з Ярошем, рука її мимоволі торкнулася рукава сукні, наче шукаючи там опору.

— Звідки вам відомо про наш інтерес до неї? — обережно запитала вона.

— Спостережливість — професійний обов'язок секретарки, — відповіла Кароліна. — Я помітила, як ви обоє уважно розпитували про торговий дім "Сріблястий Якір" ще кілька хвилин тому, а на такому вечорі, як цей, кожна деталь ретельно фіксується тими, хто звик виживати серед подібних інтриг. А з огляду на нещодавні чутки про масштабну загрозу, пов'язану з якимось таємним орденом, — чутки, що дійшли навіть до найнижчих щаблів палацової бюрократії, хай як ретельно їх намагаються приховати від широкого загалу, — здогадатися про причину вашого інтересу було не так уже й складно.

— Ви можете допомогти нам? — прямо запитав Ярош, зважуючи ризик довіри до незнайомки серед палацу, повного потенційних зрадників, кожне слово він вимовляв обережно, готовий будь-якої миті замовкнути, якщо розмова видасться небезпечною.

Кароліна довго вагалась, озираючись, чи не підслуховує хтось їхню розмову, пальці її нервово смикали край рукава, а тоді, зважившись, заговорила швидше, наче квапилась вихлюпнути слова, поки не втратила рішучості.

— Можу, — сказала вона нарешті. — Панна Веллінгер щомісяця отримує таємні послання через канцелярію лорда-канцлера — офіційно як звичайне торгове листування, але я кілька разів випадково бачила печатки, що не відповідали жодному відомому мені торговому дому. Три сплетені кола, перекреслені навскіс, — символ, який я бачила лише один раз до того, у старій справі про вигнання якогось магістра давним-давно, справі, яку мій попередник у канцелярії назвав "забороненою темою".

Ярош відчув, як серце калатає швидше — підтвердження, якого вони шукали, прийшло звідти, звідки він найменше очікував, з уст незнайомки, чиє обличчя досі виражало суміш страху й рішучості.

— Чому ви розповідаєте нам це? — запитала Мила. — Адже, зізнавшись у подібному спостереженні, ви наражаєте на ризик власну безпеку.

Обличчя Кароліни на мить спохмурніло виразом давнього, особистого болю, куточки губ її тремтіли, наче стримуючи давно назрілі сльози, які вона, вочевидь, роками не дозволяла собі проливати відкрито.

— Мій молодший брат, — сказала вона тихо, — зник два роки тому. Останнє, що я чула про нього, — це те, що він приєднався до якогось "братства", що обіцяло навчити його контролювати рідкісний магічний дар, який офіційна Академія вважала занадто слабким для навчання. Відтоді жодної звістки, попри всі мої розшуки, попри всі листи, надіслані до кожної установи, яка могла хоч щось знати. Коли почула про Орден Попелу, зрозуміла: можливо, саме туди він і потрапив, і ця думка не дає мені спокою вже кілька місяців.

Ярош, пригадуючи розповідь Дезрика про примусове утримання невдоволених новобранців у Ремвілі, відчув укол співчуття, змішаний з новою рішучістю, рішучістю, яка тепер стала ще твердішою від почутого.

— Ми допоможемо вам знайти його, — пообіцяв він, — якщо ви допоможете нам зібрати докази проти Веллінгер і Ашворта.

— Домовились, — кивнула Кароліна, обличчя її на мить осяялося слабкою, обережною надією, надією, якої вона, здавалося, не дозволяла собі відчувати вже дуже давно. — Наступного тижня, коли надійде чергове послання, я зроблю копію печатки й, якщо вдасться, частини змісту, перш ніж передати оригінал панні Веллінгер, як мені належить за посадою. Зустріньмося за тиждень, у книгарні "Стара Сторінка" на розі Королівської вулиці, о третій пополудні — там нас навряд чи хтось запідозрить, це місце занадто буденне для будь-якої змови.

* * *

Повертаючись до гурту придворних, тепер уже з новою інформацією й новим, несподіваним союзником, Ярош помітив, як Аделіна Веллінгер раптом обернулася в його бік, погляд її на коротку мить зустрівся з його поглядом — і в цьому погляді Ярош прочитав щось, від чого кров похолола в жилах: не просто цікавість чи придворну ввічливість, а холодну, оцінюючу пильність людини, яка точно знає, хто він такий і навіщо прибув на цей бал, погляд, у якому не було жодного натяку на невпевненість чи страх, тільки холодний, майже наукового ґатунку розрахунок.