Розділ 22. Бал при дворі

Королівський палац, побачений зблизька вперше в житті, приголомшив Яроша розмахом, що перевершував навіть найрозкішніші зали Академії Аврелія, — високі, позолочені склепіння, кришталеві люстри, що мерехтіли тисячами магічних вогників, розсипаючи по підлозі мозаїку тремтливого світла, і зала, заповнена придворними у вбранні, вартість якого, підозрював Ярош, перевищувала річний дохід усього Нижнього кварталу разом узятого. Мармурова підлога під ногами відбивала світло з такою досконалістю, що здавалося, ніби йдеш поверхнею тихого озера, а не звичайним каменем, і кожен крок відлунював тихим, м'яким стукотом, що загублявся серед гомону сотень голосів.

— Тримайся впевнено, — прошепотіла Мила, беручи його під руку, коли вони наближалися до входу до головної зали, вбрана в елегантну, хоч і скромнішу за більшість присутніх сукню темно-синього кольору, яка, попри простоту, притягувала погляди своєю природною, невимушеною грацією господині. — Пам'ятай усе, чого ми репетирували, і, якщо забудеш якийсь конкретний рух, просто дивись, що роблю я, і повторюй з невеликою затримкою — ніхто не помітить різниці серед такого натовпу.

— Намагаюся не забути, як тримати виделку для риби окремо від виделки для м'яса, — пробурмотів Ярош, і Мила, стримуючи сміх, легенько стиснула його руку, погляд її на мить пом'якшав тим теплом, яке завжди допомагало йому опанувати нерви перед найважчими випробуваннями.

Оголошення їхнього прибуття — "Магістр Ярош Ковальчук, визнаний носій Різнобарв'я, у супроводі панни Мили Оскирко" — розлетілося залою, і Ярош відчув, як сотні поглядів звертаються в їхній бік з тією особливою сумішшю цікавості й прихованої зневаги, яку він пам'ятав ще з першого дня на площі Семи Вітрів багато років тому, тільки цього разу зневага була значно тоншою, ретельніше захованою під маскою придворної чемності, приправленою тепер значною часткою поваги, яку неможливо було приховати повністю, — поваги до людини, чиї подвиги, хай які викривлені у переказах, уже стали частиною придворних легенд.

— Магістре Ковальчук, — почувся голос збоку, і Ярош, обернувшись, побачив чоловіка років п'ятдесяти у пишному вбранні з королівським гербом, обличчя якого світилося приязною, хоч і вивченою усмішкою досвідченого придворного, — яка честь нарешті познайомитися особисто. Я радник Дальгрен, один з тих, хто мав приємність рекомендувати вас увазі його величності.

Вони обмінялися кількома формальними люб'язностями, і Ярош, пам'ятаючи поради Кассіана, уважно вивчав кожного нового співрозмовника, шукаючи бодай найменших ознак нервозності чи прихованого зв'язку з Орденом Попелу, хоча усвідомлював: серед сотень придворних облич, кожне з яких було вимуштроване приховувати справжні емоції за роки практики, така робота вимагала більше часу й спостережливості, ніж міг дати один вечір балу — обличчя тут ставали справжніми масками, здатними приховати навіть найглибший неспокій під бездоганно чемною усмішкою.

Мила, чиє виховання серед аристократії, хай навіть збіднілої, дозволяло їй почуватися в цьому середовищі значно природніше за Яроша, майстерно вела невимушені розмови з кількома придворними дамами, поступово, непомітно спрямовуючи бесіду в напрямку останніх світських новин — включно з успіхами торгового дому "Сріблястий Якір" та його амбітної спадкоємиці, кожне її слово було зважене з тією ж точністю, з якою досвідчений фехтувальник обирає момент для випаду.

— Ах, панна Веллінгер, — почула вона у відповідь від однієї зі співрозмовниць, огрядної дами середнього віку з пишним віялом, яким вона енергійно обмахувалася попри прохолоду вечора. — Останнім часом дуже завзято просувається при дворі, чи не так? Кажуть, її батько сподівається здобути офіційний шляхетний титул до кінця року, використавши доньку як, скажімо так, найкращий козир у цій грі — а Аделіна, треба визнати, грає свою роль з дивовижною майстерністю для такого юного віку.

— Вона тут сьогодні? — невимушено запитала Мила, вдаючи звичайну цікавість, притаманну будь-якій світській розмові.

— Певна річ, — відповіла дама, вказуючи віялом кудись у глиб зали. — Он там, розмовляє з лордом-канцлером. Завжди знаходить спосіб опинитися поруч із найвпливовішими особами вечора, ця дівчина, наче має якесь особливе чуття на те, де саме варто перебувати, аби бути поміченою потрібними людьми.

Мила, простеживши за вказаним напрямком, побачила молоду жінку — саме ту, чий портрет вони вивчали в родовідних записах, — вбрану в розкішну сукню кольору морської хвилі, з гербом якоря, вигаптуваним на комірі, що невимушено сміялася над якимось жартом лорда-канцлера, тримаючись з тією невимушеною впевненістю людини, яка звикла бути центром уваги в будь-якому товаристві, кожен її жест був відрепетируваний до досконалості, кожна усмішка — точно розрахована на потрібний ефект, наче вона все своє життя готувалася саме до подібних вечорів.

Ярош, приєднавшись до Мили за кілька хвилин, простежив за її поглядом і відчув, як усередині нього щось напружується — не магічне попередження про небезпеку, а щось значно тонше, ближче до людської інтуїції, яка підказувала: ця жінка становить загрозу, значно витонченішу за будь-яку пряму атаку, загрозу, сховану під найелегантнішими манерами, які він коли-небудь бачив, загрозу, яка діяла не мечем чи плетивом, а словом, посмішкою, тонко розрахованим натяком.

— Треба наблизитися, — тихо сказав він.

— Обережно, — попередила Мила. — Не варто виказувати надмірний інтерес одразу. Дозволь мені спершу, у мене більше практики в таких іграх, ніж у тебе, хай і не з такою високою ставкою.