Розділ 21. Королівський посол

Того ж ранку, коли Ярош прокинувся з важким відчуттям наближення випробування іншого штибу, ніж усі попередні, до Академії прибув несподіваний гість — не звичайний посланець із запрошенням, а особисто королівський посол, чоловік середніх років у розкішному, хоч і стриманому вбранні, з тим особливим виразом обличчя, який Ярош навчився розпізнавати як ознаку людини, звиклої говорити від імені значно вищої влади, ніж її власна, кожен рух його був вивіреним, кожне слово — ретельно зваженим, наче він роками тренувався не видавати жодної зайвої емоції.

— Магістре Ковальчук, — привітав його посол, коли Дорн представила їх одне одному в парадній залі Академії, зала ця, зазвичай тиха й майже порожня, тепер здавалася наповненою невидимою вагою офіційності, наче саме повітря стало щільнішим від присутності королівського представника, — його величність висловлює особливе зацікавлення можливістю особисто зустрітися з вами під час завтрашнього балу. Схоже, звістки про ваші здібності досягли найвищих кіл значно швидше, ніж дехто міг очікувати.

Ярош, обмінявшись швидким, стривоженим поглядом з Дорн, спробував зберегти зовнішню незворушність, хоча всередині напруга зростала з кожним словом посла, серце його калатало значно швидше, ніж дозволяв показати спокійний вираз обличчя, а долоні, заховані за спиною, спітніли від хвилювання.

— Буду вшанований такою зустріччю, — відповів він з тим самим ретельно відпрацьованим поклоном, якому вчила його Мила, поклоном, що, здавалося, тепер виходив у нього майже природно, попри всі попередні незграбні спроби, хоча він добре пам'ятав, скільки годин ниючих ніг і забитих пальців коштувала йому ця відносна досконалість.

— Його величність також цікавиться, — продовжив посол, і в голосі його забриніла нотка, яку Ярош не одразу зумів розпізнати, нотка, що змусила його насторожитися ще дужче, наче за цими простими словами приховувалося щось значно більше за просту цікавість, — чи не бажаєте ви розглянути можливість офіційної служби короні. Маг вашого рівня майстерності міг би виявитися неоціненним для безпеки королівства, особливо зважаючи на останні тривожні звістки про активність якогось таємного ордену, звістки, що, попри всі зусилля тримати їх у таємниці, все ж просочилися навіть до найвищих кіл влади.

Ця пропозиція, вимовлена з удаваною невимушеністю, приховувала за собою значно глибший підтекст, і Ярош, зваживши всі можливі наслідки прямої відмови чи, навпаки, необдуманої згоди, обрав обережну, дипломатичну відповідь, добираючи кожне слово так ретельно, наче ступав вузькою стежкою над проваллям, де кожен невірний крок міг би коштувати значно дорожче за будь-яку фізичну небезпеку.

— Я глибоко вдячний його величності за таку честь, — сказав він. — Наразі присвячую себе розвитку Крила Духу й Часу в Академії, але, звісно, готовий обговорити подробиці особисто під час завтрашньої зустрічі, якщо його величність вважатиме це доречним.

Посол, здається, лишився задоволений цією відповіддю, кивнув і, обмінявшись ще кількома формальностями з ректоркою Дорн щодо організаційних деталей балу, відбув так само раптово, як і прибув, залишивши по собі лише слабкий запах дорогих парфумів і важке відчуття невисловленої загрози, що ще довго висіло в повітрі порожньої зали.

— Що це означало? — запитала Мила, щойно двері за послом зачинилися, обличчя її виражало ту саму тривогу, яка охопила й самого Яроша, руки її мимоволі стиснулися в кулаки.

— Це означало, — похмуро відповіла Дорн, опускаючись у крісло з виглядом людини, що враз постаріла на кілька років, обличчя її, зазвичай непроникне, тепер відкрито виражало виснаження, — що корона зацікавилася Ярошем не лише як магом, здатним допомогти проти Ашворта, а й як потенційним інструментом державної влади. Юначе, тобі варто добре обміркувати, наскільки далеко ти готовий зайти в співпраці з короною, перш ніж завтрашній вечір поставить тебе перед прямим вибором, вибором, наслідки якого можуть визначити не лише твоє власне майбутнє, а й майбутнє всього Крила Духу й Часу.

Ярош, згадуючи слова батька про те, заради чого варто використовувати власну силу, слова, промовлені колись у тиші рідної кузні, відчув, як тривога перед завтрашнім балом набуває нового, глибшого виміру — тепер це було не просто питання зібрати докази проти Веллінгер, а й питання власної незалежності, власного права визначати, кому і як служить його дар.

* * *

Тієї ж ночі, коли решта Академії вже поринула в сон, Ярош знайшов Кассіана на самоті в невеликому внутрішньому дворику, де колишній шпигун сидів, дивлячись на зорі з виразом людини, глибоко занурену у власні спогади, обличчя його, освітлене місячним світлом, здавалося старшим, ніж звичайно, наче нічна тиша дозволяла йому нарешті зняти маску постійної пильності, маску, яку він носив так довго, що вона майже приросла до шкіри.

— Не можеш заснути? — запитав Ярош, сідаючи поруч на холодну кам'яну лаву, відчуваючи прохолоду каменя навіть крізь тканину штанів.

— Ніколи не міг спати напередодні важливої операції, — зізнався Кассіан з кривою усмішкою, погляд його не відривався від зоряного неба. — П'ятнадцять років звички не так легко позбутися, навіть тепер, коли найгірше, здавалося б, лишилося позаду.

— Хвилюєшся за завтра? — обережно запитав Ярош.

— Хвилююся за тебе, — відповів Кассіан, обертаючись до нього обличчям, вираз якого був незвично серйозним, позбавленим звичної, стриманої іронії. — Придворні ігри небезпечніші за будь-яку сутичку з клинками чи плетивами, юначе. Там ворог посміхається тобі просто в обличчя, поки готує удар у спину, і найгірше — ти рідко можеш зрозуміти, коли саме посмішка перетворюється на пастку. Я бачив, як досвідченіші за тебе люди губилися в цій грі, втрачаючи не життя, а щось не менш важливе — власну ідентичність, власні принципи, поступово розчиняючись у ролі, яку грали заради вищої мети, аж поки не переставали пам'ятати, ким були до того.