Розділ 20. Запрошення до палацу

Гортензій фон Ашер, вислухавши повний звіт про загрозу, яку становив тепер Ашворт, і про підозри щодо зв'язку з домом Веллінгер, діяв зі швидкістю, що вражала навіть попри його поважний вік, — старий лорд прибув до Академії менш ніж за годину після термінового послання Леонтія, вбраний у офіційну мантію ради, з виразом обличчя, що не залишав сумнівів у серйозності намірів, кроки його лунали коридорами Академії з тією ж владністю, яку Ярош пам'ятав з їхньої найпершої зустрічі багато років тому, коли старий лорд ще ставився до нього з відвертою підозрою.

— Королівський двір, — сказав він на терміновій нараді, скликаній наступного ж дня в Академії, голос його лунав з тією самою владністю, яку Ярош пам'ятав з їхньої першої зустрічі багато років тому, — вже давно виявляє цікавість до молодого мага, що здобув офіційне визнання торік. Використаємо цю цікавість собі на користь, юначе, — іноді найкраща зброя проти ворога криється не в силі, а в тому, як спритно ти використовуєш власну репутацію.

За тиждень прибуло офіційне запрошення — важкий, гербовий конверт, доставлений особистим посланцем корони, вбраним у розкішну ліврею, що виблискувала золотим гаптуванням у промінні вранішнього сонця. Всередині конверта лежав аркуш, що запрошував "магістра Яроша Ковальчука, визнаного носія Різнобарв'я, разом із супутницею на його розсуд" відвідати щорічний осінній бал у королівському палаці.

— "Разом із супутницею на його розсуд", — повторила Мила, коли Ярош показав їй запрошення, лукава усмішка торкнулася її губ, очі її блиснули тим самим грайливим вогником, який Ярош уже добре знав і який завжди дарував йому дивне відчуття спокою серед будь-якого хаосу. — Цікаво, кого б ти міг обрати для такої важливої місії?

— Гадаю, донька збіднілого аристократичного дому, що знає придворний етикет, підійде якнайкраще, — відповів Ярош з удаваною серйозністю, і Мила, засміявшись, легенько штовхнула його плечем тим жестом, який за роки їхніх стосунків став для обох звичним, теплим ритуалом, ритуалом, що пережив уже стільки випробувань і небезпек.

* * *

Наступний тиждень перетворився на виснажливу, хоча й дещо кумедну підготовку до придворного вечора, — Мила, узявши на себе роль наставниці з етикету з таким же завзяттям, з яким колись бралася за розслідування родинних архівів, муштрувала Яроша щовечора після офіційних занять, у порожній залі, де жоден зайвий свідок не міг би стати очевидцем його перших, незграбних спроб опанувати мистецтво, яке для неї самої було природним, як дихання, а для нього — чужим і майже принизливо складним.

— Ні, — казала вона, коли Ярош намагався виконати уклін, який здавався йому цілком пристойним, стоячи посеред зали з виразом людини, що бореться з незнайомим, чужим тілом, руки й ноги якого, здавалося, раптом забули, як координуватися. — Це уклін для рівного за статусом. Перед короною маєш схилятися глибше, ось так, — вона показувала власним прикладом, граційно опускаючись у поклоні з такою легкістю, що здавалося, ніби вона народилася для цього, — і затримуватися на мить довше, ніж здається природним, аж поки не відчуєш, що витримав достатньо, щоб виявити повагу, не перебільшуючи її до підлабузництва.

— У Нижньому кварталі, — бурчав Ярош, намагаючись повторити рух точніше, коліна його рипіли з незвички, а рівновага раз по раз зраджувала, — вклоняються хіба перед труною на похороні, і то не так глибоко, а якщо комусь заманеться вимагати від коваля подібної демонстрації, у відповідь він отримає хіба здивований погляд.

— Ти більше не в Нижньому кварталі, — м'яко нагадувала Мила, хоча в голосі її не бриніло жодного докору, тільки тепла турбота, турбота людини, яка добре пам'ятала, що означає почуватися чужою серед незнайомих правил. — Хоча, — додала вона за мить, сідаючи поруч на низьку лаву, — я особисто вважаю, що щирість вітання Нижнього кварталу варта більше за всю вишуканість придворних манер, навіть якщо для одного вечора нам доведеться вдати гру за чужими правилами, гру, у якій справжність почуттів завжди програє видимості.

Леонтій, приєднавшись до однієї з таких вечірніх репетицій, спостерігав за спробами Яроша опанувати придворні танці з ледь стримуваним смішком, сидячи на краю зали з виразом людини, що насолоджується рідкісним видовищем, яке навряд чи повториться найближчим часом.

— Знаєш, — зауважив він, коли Ярош втретє наступив Милі на ногу під час репетиції вальсу, викликавши приглушений зойк болю й короткий, обурений погляд, — три роки тому я б нізащо не повірив, що доведеться навчати сина коваля танцювати перед королівським двором. Життя й справді дивна штука, як я вже колись казав, а надто дивна тепер, коли я бачу, як ти намагаєшся зберегти рівновагу, наче новонароджене лоша.

— Дякую за підтримку, — сухо відповів Ярош, хоча в тоні його бриніла щира усмішка, і навіть Мила, попри забиту ногу, розсміялася над цим невдалим виступом, сміх її луною розійшовся порожньою залою, на мить розігнавши всю тривогу останніх тижнів.

* * *

Вечір перед самим балом Ярош провів у товаристві Кассіана, який, попри незвичність такого прохання, погодився поділитися порадами щодо того, як непомітно спостерігати за кимось у людному місці, не привертаючи зайвої уваги, — навички, здобуті за п'ятнадцять років прихованого життя під личиною відданого послідовника Ордену, навички, якими він, здавалося, ділився з деяким полегшенням, наче нарешті знайшов їм гідне, чесне застосування, значно шляхетніше за все, для чого вони служили раніше.

— Найважливіше, — пояснював Кассіан, сидячи навпроти Яроша в тихому куточку бібліотеки, освітленому лише однією свічкою, — не дивитися на об'єкт спостереження прямо й довго. Погляд, затриманий на кому-небудь довше кількох секунд, привертає увагу навіть у найбільш неуважного спостерігача — люди відчувають чужу пильність десь на рівні інстинкту, навіть якщо не можуть пояснити чому. Навчися дивитися боком, використовуючи периферійний зір, або, ще краще, спостерігай за відображеннями — у дзеркалах, у склі вікон, у начищеному металі посуду, у будь-якій поверхні, здатній повернути тобі образ, не виказуючи прямого інтересу.