Розділ 16. Тінь над гаванню

Гвендолін, ідучи поруч, раптом застигла на місці, обличчя її скам'яніло тим самим виразом, який Ярош уже навчився розпізнавати як ознаку насуваючогося видіння, а рука мимоволі стиснула його рукав із несподіваною силою.

— Стривай, — прошепотіла вона. — Відчуваю щось… значно потужніше за будь-яких звичайних переслідувачів, значно небезпечніше, наближається сюди, до цієї самої вулиці.

Вони не встигли дістатися заїзду, коли перше підтвердження слів Гвендолін матеріалізувалося просто серед вулиці — повітря попереду раптом замерехтіло, тим самим тривожним тремтінням, яке Ярош навчився розпізнавати як ознаку активного, потужного плетива, і за мить перед ними, серед порожньої на світанку вулиці, з'явилася постать, яку Ярош сподівався ніколи більше не побачити так близько.

Северин Ашворт, вбраний у новий, дорожчий за колишній плащ, з обличчям, що постаріло за минулий рік, але не втратило жодної краплі холодної, розважливої зосередженості, стояв за кілька кроків від них, оточений щонайменше десятком послідовників, озброєних і напоготові, темні плащі яких тріпотіли на ранковому вітрі, наче зграя хижих птахів, що чекає слушної миті.

— Син Мар'яни, — промовив він, і в голосі його забриніла та сама фанатична впевненість, яку Ярош пам'ятав з їхньої останньої зустрічі в підземній лабораторії кварталу Гончарів. — Не сподівався зустріти тебе так далеко від затишної Академії. І, бачу, ти привів із собою давніх знайомих.

Погляд його ковзнув по Гвендолін і Кассіану з виразом, у якому змішалися зневага й щось схоже на гірке, давнє розчарування, погляд людини, яка вважає себе зрадженою тими, кого колись вважала своїми.

— Гвендолін Айрторн, — сказав він. — Втекла в гори двадцять три роки тому, а тепер повзеш назад, шукаючи битви, якої завжди уникала. І Кассіан Мерроу, — він перевів погляд на колишнього шпигуна, і цього разу в голосі забриніла неприхована лють, — мій найвідданіший послідовник останні п'ятнадцять років, який, судячи з усього, ніколи не був насправді відданим, а лише грав роль, чекаючи слушної миті для зради.

— Твоя гра закінчена, Ашворте, — твердо сказав Кассіан, виступаючи вперед, голос його не тремтів, попри очевидну небезпеку ситуації. — П'ятнадцять років я збирав докази твоїх злочинів. Тепер вони в надійних руках.

Ашворт розсміявся — коротким, холодним сміхом, позбавленим будь-якої щирої радості, сміхом, від якого мороз пробіг Ярошевою спиною.

— Докази, — повторив він презирливо. — Гадаєш, папери здатні зупинити те, чого я досяг? Я більше не той вигнаний магістр, яким був рік тому, юначе. Мій прогрес перевершив усе, чого я досягав за попередні двадцять два роки досліджень разом узяті.

Він підняв руку, і повітря навколо нього затремтіло з новою, тривожною інтенсивністю — Ярош відчув, як тканина простору й часу навколо цього жесту вигинається неприродним чином, наче сама реальність намагалася підлаштуватися під волю мага, що стояв перед ними, наче сам простір здригнувся, впізнаючи чужу, потворну владу над собою.

— Тікайте! — крикнула Гвендолін, обличчя її сполотніло від якогось нового, жахливого передчуття. — Це не звичайне плетиво! Він…

Договорити вона не встигла. Ашворт довершив свій жест, і простір навколо групи здригнувся, наче саме повітря перетворилося на щось густіше за воду, повільніше за застиглий мед, — Ярош відчув, як власні рухи сповільнюються, кінцівки стають важкими, непіддатливими, наче він раптом опинився у в'язкому, невидимому драговинні, кожен подих давався йому із зусиллям, гідним підняття кам'яної брили.

Він призупиняє час навколо нас, — з жахом усвідомив Ярош, борючись із власним тілом, що відмовлялося слухатися з колишньою швидкістю. Не так, як я вповільнюю супротивника в бою, — а в набагато більшому масштабі, охоплюючи всіх нас одночасно.

— Неможливо, — прохрипів магістр Тихий, хоча його тут не було поруч фізично — слова ці, пригадав пізніше Ярош, прозвучали в його власній пам'яті, луною давніх застережень старого магістра про межі, яких не варто перетинати.

Кассіан, чиї роки прихованого спостереження за методами Ашворта дали йому певне розуміння подібних плетив, зробив над собою неймовірне зусилля, борючись із в'язким сповільненням, і, з побілілим від напруги обличчям, викрикнув єдине слово, яке, здавалося, коштувало йому останніх решток сил:

— Розсій!

Ярош, розуміючи інстинктивно, про що йдеться, зібрав усю свою волю й, замість того щоб боротися проти сповільнення напряму, спробував те, чого навчився за роки практики з магістром Тихим: визнати чуже плетиво, зрозуміти його структуру, а тоді розсіяти його зсередини, як розсіяв колись плетиво контролю самого Ашворта в підземній лабораторії рік тому.

Це коштувало неймовірних зусиль — набагато більших, ніж будь-яка попередня спроба, — але за кілька нескінченно довгих секунд тканина сповільненого часу навколо групи затріщала, немов крига під вагою, і розсіялась, повертаючи звичайну швидкість руху їхнім тілам, кожен з них важко захитався, наче раптово звільнений від невидимих кайданів.

— Тікаймо, зараз же! — крикнув Ярош, і цього разу, не вагаючись, активував "стрибок" — не для себе одного, а спробувавши вперше, у відчайдушному пориві, поширити цю здатність на всю групу одразу, хапаючи найближчих супутників за руки й тягнучи їх крізь тканину простору геть від небезпечного перехрестя.

Стрибок вдався — недосконало, болісно, з такою хвилею виснаження, що Ярош мало не втратив свідомість одразу по приземленні в провулку за кілька кварталів від місця зіткнення, — але вдався. Уся група, задихана й приголомшена, опинилася в безпечнішому місці, далеко від погляду Ашворта й вияву його нової, лячної могутності, серця їхні калатали в унісон, наче намагаючись надолужити втрачений темп.