Розділ 15. Голос із темряви

Поки Кассіан і Мила методично складали здобуті документи в переносну шкіряну торбу, ретельно перевіряючи кожен сувій, аби не пропустити жодної важливої деталі, Ярош, обходячи склад у пошуках будь-яких додаткових слідів, натрапив на невелику камеру в підвалі будівлі — тісне, вогке приміщення, замкнене важким засувом, з-за якого долинало приглушене, уривчасте дихання, звук, від якого волосся на потилиці Яроша стало дибки.

— Тут хтось є, — гукнув він, і за мить Кассіан приєднався до нього, оглядаючи замок із професійним прищуром людини, що бачила подібні конструкції безліч разів, обличчя його спохмурніло від якогось важкого спогаду.

— Камера для "непокірних новобранців", — похмуро пояснив він, поки Ярош розтоплював засув тим самим прийомом, яким колись відчиняв двері складу з дому Ашворта в кварталі Гончарів, метал зашипів і потік, наче гарячий віск. — Орден не терпить вагань серед завербованих. Тих, хто намагається відступити після втаємничення в певні секрети, тримають тут, поки не "переконають" — або, якщо переконання не вдається, назавжди усувають зі шляху.

Двері камери відчинилися, являючи худого, виснаженого юнака років двадцяти, що зіщулився в найдальшому кутку, очі його розширилися від страху, коли світло смолоскипа впало на його обличчя, руки він підняв перед собою захисним жестом, наче очікуючи удару.

— Не бійся, — м'яко сказав Ярош, простягаючи руку. — Ми не з Ордену. Ми прийшли, щоб покласти цьому край.

Юнак, судячи з усього, не одразу повірив цим словам, тремтячи всім тілом, очі його металися між обличчями незнайомців, шукаючи ознак обману, — але зрештою, після кількох хвилин обережних умовлянь з боку Мили, чий голос, здавалося, мав особливий дар заспокоювати найбільш налякані душі, погодився вийти з камери й розповісти свою історію.

— Мене звати Дезрик, — почав він, вдячно приймаючи ковток води, яку Кассіан дістав із власної фляги, руки його тремтіли настільки, що частина води розлилася на підлогу. — Я з рибальської родини, тут, у Ремвілі. Місяць тому до мене підійшов чоловік, обіцяючи навчити керувати силою, яку я, за його словами, приховував усе життя, не підозрюючи про неї. Я погодився — здавалося, це шанс вирватися з бідності, стати кимось значущим.

— І що сталося? — обережно запитав Ярош.

— Спершу все здавалося чудовим, — гірко продовжив Дезрик. — Прості вправи, обіцянки величі. Але за тиждень мене привели сюди, показали… — він затнувся, обличчя його спотворилось від спогаду, руки його стиснулися в кулаки так міцно, що кісточки пальців побіліли, — показали, що відбувається з тими, хто намагається піти, побачивши справжню природу того, чого від нас насправді вимагають. Я злякався, спробував відмовитися продовжувати, і мене замкнули тут, попереджаючи, що або я "переконаюся" в правильності шляху Ордену, або мене чекає доля тих, хто цього так і не зробив.

Ярош, слухаючи цю розповідь, відчув, як гнів і співчуття зливаються в одне гостре, пекуче відчуття справедливого обурення, що стискало груди сильніше за будь-яку фізичну втому останніх днів.

— Скільки ще таких, як ти, утримують силою? — запитав він.

— Не знаю напевно, — зізнався Дезрик, голос його тремтів. — Але чув розмови про інші камери, в інших осередках, розкиданих по цілому узбережжю. Орден не просто вербує охочих — він тримає силою тих, хто намагається відмовитися, побоюючись, що ті розкриють секрети назовні.

Ця новина, ще тривожніша за все, знайдене раніше, змусила Яроша по-новому оцінити масштаб протистояння, що чекало попереду, — Орден Попелу виявився не просто мережею переконаних фанатиків, а системою, що утримувала частину своїх членів примусово, страхом і насильством, системою, значно жорстокішою за будь-що, з чим він стикався дотепер.

— Що тепер буде зі мною? — тихо запитав Дезрик, коли перша хвиля полегшення від звільнення почала поступатися місцем новій тривозі за власне майбутнє. — Я не можу повернутися до родини — Орден знає, де вони живуть, і, боюся, стежитиме за мною, сподіваючись, що я приведу їх до нових членів.

Кассіан, який слухав ці слова з особливою, зрозумілою лише йому увагою, підійшов ближче, кладучи руку на плече юнака жестом, у якому змішалися співчуття й тверда обіцянка захисту.

— Я знаю людей у цьому місті, яким можна довіряти, — сказав він. — Чесних торговців, які завдячують мені послугою з часів, коли я ще працював під прикриттям і мав нагоду допомогти їм уникнути справжньої, значно гіршої небезпеки. Один з них, власник невеликої верфі, завжди потребує вправних рук. Я особисто поручуся за тебе.

Дезрик, вражений цією несподіваною пропозицією, довго дивився на Кассіана, наче не наважуючись повірити в подібну доброту після всього пережитого жаху.

— Чому ви це робите? — запитав він нарешті. — Ви навіть не знаєте мене.

— Тому що хтось колись міг би зробити те саме для мене, — тихо відповів Кассіан, — якби я мав достатньо мужності просити про допомогу, замість того щоб грати чужу роль поодинці протягом п'ятнадцяти років. Не повторюй моєї помилки, юначе. Прийми допомогу, коли її пропонують.

* * *

Коли вони нарешті покинули склад, забравши з собою не лише здобуті документи, а й звільненого Дезрика, якому Кассіан пообіцяв допомогу в поновленні мирного життя подалі від тіні Ордену, ранок уже почав займатися над Ремвілем, забарвлюючи небо в ніжні відтінки лілового й помаранчевого, чайки вже кружляли над гаванню, вітаючи новий день своїми пронизливими криками.