Розділ 12. Зрада чи вірність

Чоловік, не підозрюючи про пильну увагу з боку сусідніх столів, сів у своєму звичному темному закутку, замовив кухоль елю коротким кивком до шинкаря й приготувався, судячи з усього, до звичного, самотнього очікування, руки його, складені на столі, здавалися напрочуд спокійними для людини, що прожила п'ятнадцять років у постійній напрузі подвійного життя.

Гвендолін, зваживши ризик, підвелася першою й попрямувала до його столика, кроки її були обережними, майже нечутними, а Ярош і Мила, тримаючись насторожі, рушили слідом на відстані, готові втрутитися за першої ж ознаки небезпеки, руки обох напоготові, хоч зовні вони намагалися зберегти вигляд звичайних відвідувачів таверни.

— Кассіане, — тихо промовила Гвендолін, зупиняючись біля столу, голос її бринів роками стриманого хвилювання.

Чоловік завмер, рука його, що саме тягнулася до кухля елю, зупинилася на півдорозі, а тоді повільно, дуже повільно, він підвів голову, відкидаючи каптур, — і Ярош побачив обличчя, порізане зморшками значно глибшими за вік, обличчя людини, що прожила значно важче життя, ніж дозволяла їй кількість прожитих років, з очима, у яких застигла та сама пронизлива, недовірлива пильність, яку Гвендолін описувала раніше, погляд, здатний, здавалося, розгледіти найпотаємнішу брехню крізь будь-яку маску чемності.

— Гвендолін Айрторн, — сказав він нарешті, голос його прозвучав хрипко, наче не звик до частих розмов, слова виходили повільно, наче він мусив пригадувати саме мистецтво звичайної людської бесіди. — Двадцять три роки. Що привело тебе аж сюди, у ремвільські нетрі?

— Ти, — просто відповіла вона, сідаючи навпроти без запрошення, рухи її були рішучими, попри видиме хвилювання. — Нам треба поговорити. Про Ашворта.

При згадці цього імені обличчя Кассіана застигло, а рука мимоволі потяглася до пояса, де, Ярош помітив це одразу, приховувався короткий, добре доглянутий клинок, рух цей був швидким, майже інстинктивним, виданий роками небезпечного, потаємного життя.

— Хто це з тобою? — запитав він, кинувши підозрілий погляд на Яроша й Милу, що саме підійшли й сіли поруч, погляд його ковзнув по них із тією ж оцінюючою пильністю, з якою, певно, оцінював кожного нового знайомого за останні п'ятнадцять років.

— Ярош Ковальчук, — відповіла Гвендолін. — Син Мар'яни Свенссен.

Ця новина, здається, вразила Кассіана сильніше за будь-яку іншу — очі його розширились, а рука, що тягнулася до клинка, завмерла, застигнувши на півдорозі, наче саме ім'я матері Яроша мало силу зупиняти час не гірше за будь-яке плетиво.

— Син Мар'яни, — повторив він тихо. — Живий доказ того, що дехто з нас усе ж зумів знайти щастя після того клятого дня. — Він на мить заплющив очі, наче відганяючи давній спогад, обличчя його на коротку мить втратило звичну маску пильної недовіри, показавши щось значно вразливіше під нею. — Розкажи мені, юначе, чому ти шукаєш мене саме тепер, через п'ятнадцять років мого добровільного зникнення.

Ярош, зваживши, наскільки відверто варто говорити в людному місці таверни, обережно, стишеним голосом переказав основне: про свій дар, про повернення Ашворта, про масштаб мережі Ордену Попелу, виявлений у порту Кресвальда, про пошук союзників серед тих, хто пережив Інцидент, добираючи слова обережно, як людина, що переступає незнайомий, потенційно небезпечний брід.

Кассіан слухав мовчки, обличчя його лишалося непроникним, аж поки Ярош не закінчив розповідь, тільки зрідка ледь помітний порух брів чи стиснення щелепи видавав внутрішню реакцію на почуте.

— Ви прийшли не вчасно, — сказав він нарешті, і в голосі його забриніла втома, якої Ярош не очікував почути, втома, що здавалася значно глибшою за просту фізичну виснаженість. — Або, можливо, якраз вчасно — залежно від того, як подивитися.

— Що ти маєш на увазі? — насторожено запитала Гвендолін.

Кассіан довго мовчав, роздивляючись власні руки, порізані старими шрамами, слідами років небезпечної, потаємної роботи, перш ніж відповісти, наче збираючись з духом для зізнання, яке відкладав надто довго.

— П'ятнадцять років тому, — почав він нарешті, — я вирішив, що офіційна Академія ніколи не зупинить Ашворта по-справжньому — надто повільна, надто обтяжена бюрократією й острахом повторного скандалу. Я вирішив діяти самотужки. Знайшов слід Ашворта, проник у найближче коло його довірених осіб, вдаючи зневіреного мага, готового на будь-що заради визнання. Роками я збирав докази, вивчав його методи, чекав на слушну мить для рішучого удару.

— І? — підбадьорив Ярош, коли пауза затягнулася занадто довго.

— І з роками, — важко продовжив Кассіан, — я зрозумів дещо тривожне про себе самого. Щоб переконливо вдавати відданість Ордену, я мусив виконувати завдання, які Орден доручав, — дрібні спочатку, потім дедалі серйозніші. Я казав собі, що це необхідна ціна за глибше проникнення, за докази, які нарешті дозволять знищити Ашворта раз і назавжди. Але, — він на мить затнувся, обличчя його спотворилось виразом, у якому змішалися сором і давно притлумлений жах перед власними вчинками, — межа між грою й реальністю з роками стирається, юначе. Я більше не певен, скільки в мені лишилося від того Кассіана Мерроу, що п'ятнадцять років тому вирішив діяти самотужки, а скільки — від ролі, яку я так довго й майстерно грав.

Тиша, що запала після цього зізнання, була важкою, наповненою невисловленим питанням, яке, Ярош відчував це, муляло всім присутнім за столом: чи можна довіряти людині, яка сама не певна власної вірності?