Розділ 11. Контрабандистський квартал

— Гаманці й коштовності, — прогарчав один із чотирьох нападників, виступаючи наперед з коротким, зазубреним клинком у руці, — і, можливо, підете звідси на власних ногах, а не так, як зазвичай ідуть ті, хто пручається.

Ярош, оцінюючи ситуацію блискавичним поглядом, відзначив: жести й постава нападників не виказували жодних ознак магічної підготовки — прості грабіжники, зголоднілі, судячи з виснажливого вигляду, а не вишколені агенти Ордену Попелу, одяг їхній був старим і латаним, а обличчя, наскільки можна було розгледіти під каптурами, худими й виснаженими. Полегшення від цього усвідомлення, утім, не применшувало реальної небезпеки чотирьох озброєних чоловіків проти трьох подорожніх, двоє з яких, з погляду звичайного грабіжника, виглядали цілком безпорадними — літня жінка й молода дівчина.

— Не хочемо неприємностей, — спокійно промовив Ярош, виступаючи трохи вперед, затуляючи собою Милу й Гвендолін, голос його прозвучав рівно, попри внутрішню напругу. — Пропустіть нас, і розійдемося мирно.

— Хоробрий хлопчина, — вишкірився ватажок грабіжників, роблячи крок ближче, клинок у його руці тьмяно виблискував у слабкому світлі далекого ліхтаря. — Але хоробрість не заміняє клинка. Гаманці. Негайно.

Ярош, зваживши всі варіанти, вирішив, що м'яке попередження варте останньої спроби, перш ніж доведеться діяти рішучіше, — не через якесь особливе співчуття до нападників, а через небажання завдавати серйозної шкоди людям, чия єдина провина, вочевидь, полягала в нестерпній нужді.

— Востаннє прошу по-доброму, — сказав він, і цього разу в голосі його забриніла та владність, яку він навчився вкладати в слова за роки викладання й командування рейдами служби безпеки. — Відступіть.

Ватажок, недооцінивши це попередження так само, як недооцінив би будь-яку іншу видиму слабкість своєї здобичі, кинувся вперед з клинком, розрахованим на швидкий, рішучий випад, рух його був незграбним, позбавленим тієї вправності, яку Ярош бачив у справжніх вояків.

Ярош зустрів атаку не силою, а точністю — легкий порух Землі під ногами нападника змусив того спіткнутися, втративши рівновагу саме в той момент, коли клинок мав досягти цілі, і, скориставшись цим, Ярош перехопив зап'ястя чоловіка, викручуючи його плавним, вивіреним рухом, який Леонтій відточував з ним на спільних тренуваннях з фехтування на плетивах, змушуючи клинок дзенькнути об бруківку.

Другий нападник, побачивши, як швидко впорався товариш, кинувся на допомогу, — але Мила, не гаючи часу, здійняла потужний порив вітру, що збив чоловіка з ніг, відкинувши його на кілька кроків назад, просто в купу сміття, складену біля найближчої стіни, звідки долинув приглушений стогін і брязкіт перекинутих бляшанок.

Двоє інших, що лишилися, обмінялися враженими поглядами, вочевидь, зрозумівши, що переоцінили легкість здобичі, позадкували на крок, погляди їхні металися між супутниками, шукаючи можливості для втечі.

— Це не прості подорожні, — прохрипів один з них, позадкувавши ще далі.

— Тікаймо, — крикнув інший, і за мить обидва зникли в темряві провулка так само швидко, як з'явилися, кинувши напризволяще двох товаришів — одного, все ще стогнучого від викрученого зап'ястя, і другого, що насилу підводився з купи сміття, отримавши, судячи з виразу обличчя, значно більше, ніж очікував від "безпорадної здобичі".

— Дякую за розвагу, — сухо зауважила Гвендолін, обтрушуючи поли плаща з таким виглядом, наче щойно пережита сутичка була не більш ніж дрібною прикрістю. — Хоча, зізнаюся, юначе, твоя стриманість щодо застосування повної сили варта похвали. Розумію тепер, чому магістр Тихий так пишається твоїм навчанням.

Ярош, все ще утримуючи викручену руку ватажка грабіжників, подивився на переможеного чоловіка з несподіваним співчуттям, помітивши глибокі, темні кола під його очима, ознаку виснаження й тривалого голодування.

— Чому ти взявся за таку небезпечну справу? — запитав він прямо.

Грабіжник, здивований самим питанням, довго мовчав, перш ніж відповісти, обличчя його виражало суміш болю від викрученої руки й якогось глибшого, давнішого болю.

— А що ще лишається людині без роду й статку в такому місті, як це? — гірко озвався він нарешті. — Порт годує тих, хто працює на кораблях чи в складах. Решта з нас перебивається, як може.

Ярош, пригадуючи власне минуле — так само бідне, так само позбавлене легких шляхів, спогади про голодні зими в Нижньому кварталі, коли батько відмовлявся від власної їжі заради того, щоб вистачило на вугілля, — відчув укол співчуття, змішаний із гострим усвідомленням того, наскільки легко подібне відчаяне становище могло б штовхнути будь-кого до значно гірших рішень, ніж дрібне грабіжництво, — до, наприклад, вербування Ордену Попелу, який саме на таких зневірених, забутих системою людях будував свою мережу.

— Ось, — сказав він, відпускаючи чоловіка й дістаючи з власного гаманця кілька срібних монет, значно більше, ніж коштувало б будь-яке дрібне пограбування, — знайди чесну роботу. У порту завжди потрібні сильні руки для розвантаження.

Грабіжник, вражений цим несподіваним жестом, узяв монети мовчки, з виразом, у якому змішалися сором і невимовна вдячність, руки його тремтіли, коли він стискав срібло, а тоді, підхопивши товариша, зник у тому ж напрямку, куди втекли решта, обернувшись востаннє з виразом, якого Ярош не зумів до кінця розтлумачити.

— Ризикований жест, — зауважила Мила, коли вони продовжили шлях до заїзду, поправляючи скуйовджене вітром волосся. — Він міг би так само легко пограбувати тебе вдруге, скориставшись твоєю добротою.