Розділ 10. Портове місто Ремвіль

Ремвіль зустрів подорожніх запахом, до болю знайомим Ярошеві, — сумішшю солі, риби й вологого дерева причалів, — але водночас чимось помітно відмінним від рідного Кресвальдського порту: тут повітря було просякнуте додатковими, чужоземними ароматами прянощів і смол, які привозили кораблі з далеких південних країв, а мова на вулицях лунала строкатою мішаниною діалектів, які Ярош не завжди міг розібрати повністю, здалеку долинали крики вантажників кількома мовами водночас, зливаючись у якусь особливу, портову какофонію.

— Більше кораблів, ніж я будь-коли бачила в одному місці, — зауважила Ліра, широко розплющивши очі, коли вони проходили повз переповнену гавань, де щогли здіймалися таким густим лісом, що затуляли частину горизонту, а прапори різних торгових домів і чужоземних королівств майоріли на вітрі, наче строкатий, живий гобелен.

— Ремвіль — найбільший торговий порт південного узбережжя, — пояснила Мила, яка, судячи з усього, готувалася до цієї подорожі завчасно, вивчаючи географію королівства старанніше за решту, гортаючи книги ночами, поки решта відпочивала. — Тут перетинаються шляхи з півдня, зі сходу, навіть з деякими заморськими королівствами, з якими Кресвальд підтримує торгові стосунки.

— І, підозрюю, — додав магістр Тихий, спираючись на палицю, обличчя його було зосередженим, майже настороженим, ніздрі його ледь помітно роздувалися, наче він намагався розрізнити серед портових запахів щось конкретніше, — саме тому це ідеальне місце для будь-кого, хто прагне зникнути з офіційних записів, розчинившись серед тисяч чужинців, що щодня прибувають і відпливають цими водами.

Група оселилася в скромному заїзді неподалік порту, під вигаданими іменами — обережність, на якій наполягла Гвендолін, чия обережна, вистраждана мудрість підказувала: якщо Кассіан справді провів тут якийсь час, приховуючись від Ашворта, будь-яке необережне згадування справжніх імен могло б насторожити не лише його, а й, потенційно, ворожі вуха. Кімнати заїзду виявилися тісними, але чистими, з вікнами, що виходили на вузьку вуличку, повну нічних тіней і невиразних постатей.

— З чого почнемо пошуки? — запитав Ярош того ж вечора, коли вони зібралися в невеликій кімнаті заїзду для наради, розстеливши на дерев'яному столі невелику карту міста, позначену кількома підозрілими місцями.

— З того ж, з чого почала б я сама п'ятнадцять років тому, якби готувалася зникнути, — відповіла Гвендолін. — З контрабандистських кварталів. Місця, де офіційна влада найменше цікавиться особистостями відвідувачів, а мовчання цінується вище за будь-яку монету.

* * *

Наступного ранку, залишивши Ліру під наглядом магістра Тихого в заїзді (юна учениця, попри своє прохання приєднатися до розвідки, отримала категоричну відмову — контрабандистські квартали були надто небезпечним місцем навіть для досвідчених магів, не кажучи вже про чотирнадцятирічну дівчинку, яка спробувала була заперечити, але зрештою скорилася перед спільним, непохитним рішенням старших), Ярош, Мила й Гвендолін вирушили до найзанедбанішої частини Ремвіля, де вузькі, брудні вулички звивалися лабіринтом між старими складами й напівзруйнованими будівлями.

— Обережно, — прошепотіла Гвендолін, коли вони заглибились у цей лабіринт, її очі, попри вік, лишалися пильними, як у людини, що звикла завжди очікувати небезпеки, погляд її ковзав по кожному темному провулку, кожному підозрілому силуету. — Тут кожен погляд, кинутий на нас, може виявитися вивідувачем — не обов'язково Ордену, звичайним злодієм чи контрабандистом, що оцінює, чи варто нас грабувати.

Вони заходили до кількох сумнівних закладів — тавернах, де повітря було густим від диму люльок і запаху дешевого пійла, розпитуючи обережно, ненав'язливо, про чоловіка на ім'я Кассіан чи будь-кого, хто відповідав би його опису — середнього віку, з особливо пронизливим поглядом, за словами Гвендолін, "таким, що, здається, бачить наскрізь найретельніше вигадану брехню".

— Кассіан Мерроу? — перепитав один зі шинкарів, кремезний чоловік з обличчям, посіченим давнім шрамом, витираючи кухоль брудним рушником з тією неспішністю, яка видавала людину, звиклу нікуди не поспішати. — Ім'я не знайоме. Але, — він притишив голос, нахилившись ближче через прилавок, — є один чоловік, що заходить сюди раз на кілька тижнів, завжди мовчазний, завжди сідає в тому кутку, — він кивнув у бік найтемнішого закутка таверни, — і завжди платить сріблом, вибитим не за нашим карбуванням, а якимось старішим, іноземним. Може, це той, кого ви шукаєте, а може, і ні — я не питаю зайвого в людей, які платять добре й не створюють проблем.

— Коли він приходить наступного разу? — запитала Мила, намагаючись, щоб голос прозвучав невимушено, попри хвилювання.

— Не знаю напевно, — знизав плечима шинкар. — Але, якщо пощастить, завтра ввечері — саме тоді минає три тижні відтоді, як він був тут востаннє, а закономірність, наскільки я помітив, тримається доволі точно.

* * *

Тієї ночі, повертаючись до заїзду темними вуличками Ремвіля, освітленими лише тьмяними, розкиданими подекуди ліхтарями, Ярош відчув знайоме тремтіння — те саме тремтіння тканини, яке колись попередило його про небезпеку в парку Академії, тепер, значно тонше, значно обережніше проявляючись серед незнайомого міста, наче хтось, крадучись, спостерігав за ними з тіней.

— Хтось стежить, — прошепотів він, стискаючи руку Мили, подаючи їй мовчазний сигнал не виказувати тривоги відкрито, продовжуючи крокувати тим самим, здавалося б, безтурботним темпом.