Розділ 9. Слід Кассіана Мерроу

Гаррет, дізнавшись, що подорож продовжиться далі, ніж домовлялися спочатку, спершу вагався, чи варто йти з ними до кінця, — обов'язки перед власною родиною в Северлі тягнули його назад, батько-мисливець розраховував на його допомогу під час осіннього сезону полювання, — але зрештою, після недовгих роздумів біля вогнища тієї ночі, вирішив супроводжувати групу принаймні до найближчого значного поселення, звідки міг би повернутися додому безпечним, уже второваним шляхом.

— Ви врятували мені життя там, на стежці, — пояснив він Ярошеві свій вибір, підкидаючи дрова у вогонь тим самим впевненим рухом, яким робив це щовечора їхньої подорожі. — Найменше, що я можу зробити, — це провести вас безпечно ще трохи далі.

Гвендолін, перш ніж покинути свою гірську домівку, провела останній вечір у печері з видіннями, наносячи нові символи поруч із раніше намальованими, намагаючись, як вона пояснила, зафіксувати найсвіжіші, найточніші відчуття щодо місцеперебування Кассіана, — заняття, яке забрало в неї значно більше часу й сил, ніж вона визнавала вголос, судячи з того, наскільки виснаженою вона виглядала, коли нарешті приєдналася до решти групи наступного ранку.

— Портове місто, — сказала вона вранці, коли вони знову зібралися для наради перед довгою дорогою вниз із гір, розстеляючи на пласкому камені саморобну карту. — Ремвіль, якщо не помиляюся, — назва зринула в моїй пам'яті вночі, хоча й досі не певна, звідки саме я її знаю. Розташоване на південному узбережжі, за кілька тижнів дороги звідси, якщо йти звичайним шляхом.

— А якщо не звичайним? — запитав Ярош, пригадуючи власний нещодавній експеримент зі стрибками крізь тканину простору, відчуваючи, як утома від лавини кількома днями раніше вже майже минула, поступившись місцем звичній готовності до нового випробування.

— Тоді, — відповів магістр Тихий, — доведеться ризикнути ще одним випробуванням твого нового вміння, юначе. Але цього разу з більшою обережністю, ніж минулого разу, — і, боюся, з набагато більшим запасом відпочинку між стрибками, зважаючи на довжину шляху, який ще належить подолати.

* * *

Спуск із гір виявився значно швидшим за підйом, хоча й не менш виснажливим, — Гаррет вів групу маршрутом, що оминав місце нещодавнього обвалу, обираючи стежки з тією ж впевненою легкістю, з якою пам'ятав їх від самого дитинства, а Ярош, дозуючи власні сили, здійснював короткі, ретельно виважені стрибки на найважчих, найдовших ділянках шляху, скорочуючи те, що мало б зайняти кілька днів, до кількох виснажливих, але результативних годин.

— Ти виглядаєш дедалі впевненіше з кожним стрибком, — зауважила Мила одного вечора, коли вони отаборилися біля підніжжя гір, дивлячись, як Ярош, тремтячи від виснаження, але задоволений, опускається біля багаття, вогонь якого відкидав тепле світло на його змучене, але усміхнене обличчя.

— Практика, — коротко відповів він, приймаючи від неї кухоль гарячого чаю з тими самими травами, які Гвендолін навчила заварювати для швидшого відновлення сил, аромат яких уже почав асоціюватися в нього з подоланою небезпекою.

— Ти нагадуєш мені себе минулого року, — тихо додала вона, сідаючи поруч, плечем до плеча, — коли вперше відкрито тренувався перед усіма, більше не приховуючи справжню силу. Та сама впевненість, що росте з кожним новим досягненням.

Ярош усміхнувся, відчуваючи тепло від цих слів, тепло, яке за останній рік стало для нього таким же природним супутником, як і сам дар, що горів у його жилах, тепло, яке не потребувало жодних магічних пояснень, лише простої, надійної присутності поруч.

* * *

Прощання з Гарретом сталося за три дні, у невеликому торговому містечку на межі гірських земель і рівнинних територій королівства, звідки провідник міг безпечно повернутися додому власним, добре знайомим шляхом, — містечку, повному галасливих торговців і возів, навантажених товарами з усього краю.

— Бережіть себе всі, — сказав він, потискаючи руку кожному з групи по черзі, затримуючись трохи довше на прощанні з Лірою, до якої, здається, встиг прив'язатися за час спільної подорожі. — І, якщо колись знадобиться провідник гірськими стежками, — знайте, де мене шукати.

Далі група — Ярош, Мила, Ліра, магістр Тихий і Гвендолін — рушила самостійно, найнявши закритий торговий візок для найдовшої, рівнинної частини шляху до узбережжя, де мало розташовуватися портове місто Ремвіль, залишаючи позаду гірський краєвид, що поступово поступався місцем зеленим рівнинам і луговим просторам.

— Розкажіть мені більше про Кассіана, — попросив Ярош одного вечора дорогою, коли вони отаборилися на нічліг серед пасовищ, що змінили гірський краєвид на щось значно спокійніше, зеленіше, повітря тут пахло скошеною травою й далеким морем, яке відчувалося вже майже фізично, попри те, що до нього лишалося ще кілька днів шляху.

Гвендолін, дивлячись на багаття задумливим поглядом, довго мовчала, перш ніж відповісти, пальці її неуважно перебирали край плаща.

— Кассіан завжди був найбільш безкомпромісним з-поміж усіх нас, — сказала вона нарешті. — Навіть до Інциденту він вважав, що дослідження Ашворта заходять надто далеко, — але, на відміну від мене, не тікав від конфлікту, а йшов йому назустріч. Коли рада вигнала Ашворта, Кассіан єдиний з нас голосно наполягав на тому, щоб рада не просто вигнала його, а й запровадила постійний нагляд за його подальшою діяльністю. Рада не прислухалася.

— І він вирішив наглядати самотужки, — здогадався Ярош.