Розділ 8. Пророцтво Гвендолін

Наступного ранку, коли гірське сонце ще тільки почало пробиватися крізь ранковий туман, забарвлюючи вершини гір у ніжні рожеві відтінки, Гвендолін покликала Яроша окремо, лишивши решту групи снідати біля багаття, розкладеного надворі, де Мила саме намагалась навчити Ліру якогось простого рецепту гірської каші, а Гаррет із магістром Тихим вели неспішну розмову про звичаї місцевих мисливців.

— Ходімо, — сказала вона. — Хочу показати тобі дещо, чого не наважувалась показати нікому за останні двадцять три роки.

Вона провела його стежкою, що звивалася вище в гори, вужчою й крутішою за ту, якою вони прийшли напередодні, до невеликої печери, вхід до якої був майстерно замаскований нагромадженням каміння, — і всередині, при світлі магічного вогника, який Гвендолін викликала помахом руки, освітлюючи простір м'яким, тремтливим сяйвом, Ярош побачив те, що змусило його затамувати подих: стіни печери, суцільно вкриті рунічними символами й малюнками, деякі з яких виглядали свіжими, наче намальованими зовсім недавно, а інші — старими, вицвілими від часу, шар за шаром, наче геологічні пласти забутого минулого.

— Що це? — прошепотів Ярош, оглядаючи візерунки, у яких вгадувалися образи — обличчя, події, символи, що складалися в якусь незбагненну, фрагментарну мозаїку, кожен малюнок здавався уривком сну, вихопленим і зафіксованим до того, як забудеться назавжди.

— Мої видіння, — тихо відповіла Гвендолін. — Відколи стався Інцидент, я час від часу бачу уривки майбутнього — не чітко, не послідовно, а фрагментами, як уривки сну, забутого напівпробудженою свідомістю. Я записую їх тут, у цій печері, подалі від чужих очей, сподіваючись, що колись зумію скласти їх у зрозумілу картину.

Вона підвела Яроша до однієї зі стін, де серед плутанини символів вирізнявся образ, який змусив холод пробігти спиною: постать, оточена п'ятьма кольорами, що бореться проти темної, аморфної маси, яка поглинала все навколо себе, лінії малюнка були різкими, нервовими, наче рука, що їх наносила, тремтіла від жаху перед побаченим.

— Це я? — запитав Ярош, вдивляючись у зображення, намагаючись розгледіти в схематичних рисах постаті бодай щось знайоме.

— Не знаю напевно, — чесно відповіла Гвендолін. — Видіння рідко бувають настільки конкретними, щоб вказати точно, хто саме зображений. Але я намалювала це три роки тому, ще до того, як почула про твоє існування, — і щось у поставі цієї постаті, у поєднанні кольорів, нагадує мені твою матір, якою я пам'ятаю її з юності.

Ярош довго вдивлявся в малюнок, намагаючись знайти в ньому якийсь прихований сенс, якесь пряме послання, хоча розумів: видіння Гвендолін навряд чи піддаватимуться такому простому тлумаченню.

— А що означає ця темна маса? — запитав він нарешті.

— Не знаю, — визнала Гвендолін, обличчя її спохмурніло від безсилля перед власним, недосконалим даром. — Але щоразу, коли я бачу це видіння уві сні, прокидаюся з відчуттям, що ця маса — не просто ворог, а щось глибше: сама відсутність межі, відсутність контролю, до якої прагне Ашворт. Не влада заради влади, а спроба стерти саму різницю між тим, що дозволено, і тим, що заборонено, — прогрес без жодних меж, жодної обережності.

Вона підвела Яроша до іншої частини стіни, де символи складалися в щось на кшталт карти — грубий, схематичний обрис королівства, з кількома позначеними точками, накресленими з тією ж нервовою ретельністю, що й решта малюнків.

— Ці місця, — пояснила вона, — з'являлися в моїх видіннях найчастіше за останній рік. Столиця. Портове місто на південному узбережжі, назви якого я не знаю напевно, але відчуваю його важливість. І, — вона вказала на останню точку, розташовану десь у горах, недалеко від їхнього теперішнього місцеперебування, — ось тут, здається, ховається щось важливе, пов'язане з Кассіаном Мерроу.

— Ви знаєте, де він? — здивовано запитав Ярош.

— Не знаю напевно, — повторила Гвендолін, притуляючись плечем до холодної кам'яної стіни, наче раптово відчувши втому. — Але відчуваю. Кассіан ніколи не тікав так далеко, як я. Він лишився ближче до подій, ближче до небезпеки, — можливо, тому що, на відміну від мене, ніколи не міг змиритися з думкою про втечу без боротьби.

* * *

Повернувшись до хатини, де Мила, Ліра, магістр Тихий і Гаррет саме закінчували скромний сніданок, обмінюючись легкими, невимушеними жартами, які на мить розганяли важку атмосферу минулого вечора, Гвендолін оголосила рішення, яке, судячи з виразу її обличчя, коштувало їй значних внутрішніх терзань.

— Я піду з вами, — сказала вона. — Не лише до Кассіана, якщо ми знайдемо слід, а й далі, до самого протистояння з Ашвортом, якщо до цього дійде.

— Ви впевнені? — обережно запитала Мила, відкладаючи вбік недоїдений шматок хліба. — Ви прожили тут у безпеці двадцять три роки. Ніхто не звинуватить вас, якщо забажаєте лишитися осторонь.

— Впевнена, — твердо відповіла Гвендолін. — Тому що я бачила достатньо у своїх видіннях, щоб зрозуміти: безпека, яку я плекала тут, у горах, — примарна. Якщо Ашворт досягне своєї мети, не залишиться безпечного місця в усьому королівстві, навіть тут, серед найвіддаленіших вершин.

Ліра, що уважно слухала цю розмову, відклавши власну ложку, наважилась заговорити, голос її тремтів від хвилювання, змішаного з цікавістю.

— А ваш дар, пані Айрторн, — обережно запитала вона, — він схожий на дар магістра Ковальчука?