Розділ 7. Відлюдниця

Оселя Гвендолін Айрторн виявилася не такою, якою уявляв її Ярош, — не похмура печера відлюдниці, а невелика, дбайливо доглянута хатина з каменю й дерева, притулена до майже вертикальної скелі так майстерно, що здавалося, ніби вона виросла із самої гори, а не була збудована людськими руками. Довкола хатини розкинувся акуратний, хоч і невеликий город, де навіть у розрідженому гірському повітрі росли якісь витривалі трави й коренеплоди, а з димаря вився тонкий струмінь диму, свідчачи про те, що господиня, попри всю свою відлюдність, не цуралася звичайних життєвих зручностей.

— Дивно, — пробурмотів Гаррет, зупиняючись за кілька кроків від хвіртки, зробленої з майстерно переплетених гілок. — Ніколи не наважувався підійти так близько. Місцеві кажуть, вона відчуває непроханих гостей задовго до того, як ті наблизяться.

Наче на підтвердження цих слів, двері хатини відчинилися ще до того, як хтось із групи встиг постукати, і на порозі з'явилася жінка років сорока п'яти, невисока, худорлява, з посивілим, стриженим по-чоловічому коротко волоссям і очима, що дивилися на прибульців з тією ж пронизливою уважністю, яку Ярош пам'ятав у магістра Тихого, — уважністю людини, що звикла бачити значно більше за звичайних смертних, бачити не лише те, що є, а й те, що ще тільки може статися.

— Валеріане Тихий, — сказала вона, і в голосі її забриніло здивування, змішане зі старим, ретельно похованим болем. — Двадцять три роки минуло, а я досі впізнаю твої кроки, навіть по камінню.

— Гвендолін, — відповів магістр Тихий, і в його незрячих очах Ярош побачив те, чого не бачив ще ніколи, — щось схоже на глибоке, майже дитяче хвилювання, зовсім не схоже на звичну зважену стриманість наставника. — Радий, що ти досі тут, серед цих гір, ціла й жива.

— Жива, — гірко повторила Гвендолін, поли її простого домашнього одягу тріпотіли на гірському вітрі. — Хоча живою мене можна назвати з певними застереженнями, зважаючи на те, скільки років я провела, тікаючи від власних спогадів. Хто ці твої супутники?

Ярош виступив уперед, відчуваючи, як серце калатає від хвилювання цієї миті, якої він, разом із матір'ю, чекав, сам того не знаючи, все своє життя.

— Мене звати Ярош Ковальчук, — сказав він. — Син Мар'яни Свенссен.

Обличчя Гвендолін застигло, а тоді, повільно, немов крига, що тане під несподіваним промінням сонця, вираз незворушності на ньому змінився на щось значно вразливіше — суміш подиву, болю й, як здалося Ярошеві, обережної, майже забороненої радості, радості, яку вона, здавалося, не дозволяла собі відчувати вже дуже давно.

— Син Мар'яни, — прошепотіла вона, рука її мимоволі торкнулася грудей, наче намагаючись стримати щось, що рвалося назовні. — Заходьте. Всі заходьте. Це… це розмова не для порогу.

* * *

Усередині хатина виявилася значно просторішою, ніж здавалося ззовні, — стіни, суцільно заставлені книжковими полицями, свідчили про те, що відлюдницьке життя Гвендолін Айрторн не позбавило її інтелектуальних занять, а невеликий, але охайний вогонь у каміні наповнював кімнату теплом, дуже доречним після виснажливого сходження крізь гірський холод. На столі лежали розкидані нотатки, зроблені дрібним, нервовим почерком, а в кутку кімнати Ярош помітив кілька полотнищ, накритих тканиною, — те, що пізніше виявиться архівом її видінь.

— Твоя мати, — почала Гвендолін, коли всі розсілися навколо низького столу, а вона сама заходилась готувати трав'яний чай з якоюсь автоматичною, звичною ретельністю людини, що знаходить втіху в простих, повторюваних діях, руки її рухалися впевнено, попри видиме хвилювання, — була найдобрішою з нас усіх шістьох. Я часто думала про неї за ці роки, гадаючи, чи вижила вона, чи знайшла бодай якийсь спокій після того, що сталося.

— Знайшла, — тихо відповів Ярош. — На кілька років. Вийшла заміж за коваля в Нижньому кварталі Кресвальда. Народила мене. А тоді померла, коли мені було шість.

Гвендолін на мить заплющила очі, і Ярош побачив, як тремтять її руки, коли вона розливала чай по простих глиняних кухлях, кілька крапель пролилося на стіл, але вона, здавалося, цього навіть не помітила.

— Мені шкода, — сказала вона нарешті. — Мені справді шкода. З усіх нас вона найменше заслуговувала на такий короткий вік.

— Ми прийшли, — обережно почав Ярош, приймаючи запропонований кухоль, тепло якого приємно зігрівало озяблі долоні, — бо в мені прокинувся той самий дар, що й у неї. Різнобарв'я. І, боюся, магістр Ашворт про це дізнався.

Ім'я, вимовлене вголос, змусило Гвендолін здригнутися так різко, що чай мало не вихлюпнувся з кухля в її руках, обличчя її на мить втратило будь-який колір, ставши білим, як сніг за вікном.

— Ашворт, — повторила вона, і в голосі її забриніла суміш давнього страху й чогось твердішого, схожого на давно стримувану лють. — Я сподівалася, що більше ніколи не почую цього імені. Розкажіть мені все. Кожну подробицю.

Ярош, за підтримки Мили й магістра Тихого, переказав усю історію — від першого прояву дару в кузні, через роки прихованого навчання, конфронтацію з Ашвортом і Орденом Попелу торік, аж до нещодавньої знахідки в порту, що виявила масштаб мережі значно ширшим, ніж будь-хто підозрював. Розповідь тривала довго, переривана лише короткими запитаннями Гвендолін, які ставали дедалі тривожнішими з кожним новим фактом.

Гвендолін слухала мовчки, обличчя її дедалі більше нагадувало обличчя людини, яка чує підтвердження найгірших власних побоювань, плекання яких вона намагалася уникати останні двадцять три роки, руки її, складені на колінах, стискалися й розтискалися в такт словам Яроша.