Розділ 6. Гірський перевал

Третій день сходження виявився найважчим — стежка, яку Гаррет впевнено називав "останнім спокійним відрізком перед справжніми горами", звузилася до вузької смужки каменя, що тулилася до прямовисної скелі з одного боку і провалля, дно якого губилося в ранковому тумані, з іншого. Вітер тут дув значно сильніше, ніж унизу, шарпаючи одяг і погрожуючи збити з ніг найменш обережного мандрівника.

— Тримайтеся ближче до скелі, — застеріг Гаррет, ідучи попереду впевненим, вивіреним кроком людини, що знала цей шлях змалку, кожен рух його був економним, точним, вивченим роками практики. — І не дивіться вниз без потреби, панночко, — це він додав, побачивши, як Ліра, попри всю свою хоробрість, зблідла, зазирнувши через край стежки, де тумани приховували справжню глибину провалля, роблячи його ще страшнішим за уявою.

Мила, що йшла одразу за дівчинкою, поклала заспокійливу руку їй на плече, відчуваючи, як тремтить тіло юної учениці під тонкою тканиною плаща.

— Дихай рівно, — тихо порадила вона. — І дивись під ноги, а не в провалля. Страх перед висотою минає, коли зосереджуєшся на найближчому кроці, а не на всій відстані, яку ще належить пройти.

Ярош, що йшов позаду, підтримуючи магістра Тихого, чиї незрячі очі, попри все, здавалося, "бачили" стежку не гірше за зрячих супутників завдяки якомусь особливому, витонченому чуттю простору, відчув, як тіло старого магістра раптом напружилося, палиця його завмерла в повітрі на півдорозі до наступного кроку.

— Стривай, — прошепотів Тихий. — Щось не так. Тканина попереду… тремтить.

Ярош, зосередившись, спробував відчути те саме, про що говорив магістр, — і за мить справді вловив: слабке, майже невідчутне тремтіння, що йшло не з-під ніг, а звідкись згори, з навислого над стежкою карниза снігу й каменя, тремтіння, схоже на попереджувальний шепіт самої гори.

— Обвал, — видихнув він. — Гаррет, стій!

Але попередження запізнилося на кілька секунд. Десь високо над ними глухо загуркотіло, звук наростав, множився луною серед скель, і Ярош, підвівши погляд, побачив, як частина снігового карниза, розхитана, можливо, самою вагою їхніх кроків чи випадковим поривом вітру, почала сповзати вниз, набираючи швидкість, тягнучи за собою каміння й уламки льоду, перетворюючись на справжню білу лавину, що мчала просто на них.

— Усі до скелі! — закричав Ярош, і, не вагаючись, зробив те, чого не наважувався робити необдумано ще жодного разу: активував "стрибок", миттєво переносячи себе й найближчу до нього Ліру на кілька кроків убік, у невелику западину скелі, яка обіцяла хоч якийсь захист від найгіршого удару лавини.

Мила, зреагувавши інстинктивно, здійняла навколо себе й Гаррета потужний вихор повітря, що на мить розсіяв найближчі уламки снігу, відхиляючи їхню траєкторію, обличчя її було зосереджене до краю, кожен м'яз тіла напружений у зусиллі, тоді як магістр Тихий, спираючись на роки прихованої практики бойової магії, про яку Ярош довідався лише під час минулорічної сутички з Ашвортом, здійняв невеликий, але щільний кам'яний щит, що прийняв на себе основний удар лавини, тремтячи й тріщачи під вагою снігу й каміння, але встоявши.

Лавина промчала повз них із оглушливим гуркотом, здіймаючи хмару снігового пилу, що на кілька секунд накрила все навколо білою, задушливою імлою, крізь яку годі було розгледіти навіть найближчого супутника, — а тоді, так само раптово, як почалася, вщухла, залишивши по собі тільки свіжий насип снігу й каміння, що перекрив стежку попереду, та важку, приголомшену тишу, порушувану лише важким диханням п'ятьох людей, що щойно уникли смерті.

— Всі цілі? — вигукнув Ярош, коли пилюка почала осідати, серце калатало так, наче намагалося вирватися з грудей.

— Цілі, — відгукнулась Мила, важко дихаючи, обіймаючи розгублену, але неушкоджену Ліру, чиє обличчя досі зберігало відбиток пережитого жаху.

— Цілі, — підтвердив Гаррет, обтрушуючи сніг з одягу тремтячими руками, обличчя його було блідим від пережитого страху, руки трусилися так сильно, що він насилу впорався із застібкою власного плаща. — Дякую вам. Без вашої… — він затнувся, підбираючи слова для того, чого щойно став свідком, — без вашої магії я не пережив би цього дня.

Магістр Тихий, опустивши руки після напруженого утримання щита, важко сперся на палицю, обличчя його виражало виснаження, але й глибоке задоволення, наче він щойно довів собі щось важливе про власні сили, про яку роками сумнівався.

— Двадцять три роки, — сказав він тихо, — я не використовував бойову магію в реальній небезпеці, тільки в тренуваннях з Ярошем. Приємно знати, що руки не забули того, чого навчилося тіло замолоду.

— Стежка попереду завалена, — зауважив Гаррет, оглядаючи насип снігу й каміння, що перекрив шлях, обличчя його вже поступово поверталося до звичного, ділового виразу провідника, що звик долати труднощі. — Доведеться шукати обхідний шлях, а це додасть щонайменше день до подорожі.

Ярош, відчуваючи, як утома від щойно пережитого стрибка накочує важкою хвилею, все ж підвівся, оглядаючи ситуацію з тією рішучістю, яка не дозволяла собі затримуватись на пережитому страху довше, ніж було потрібно.

— День у нас є, — сказав він рішуче. — Головне, що всі живі. Шукаймо обхідний шлях.

* * *

Того вечора, коли вони отаборилися в невеликій печері, знайденій Гарретом за годину пошуків обхідного шляху, — тісному, але захищеному від вітру закутку скелі, де вогонь багаття відкидав теплі відблиски на кам'яні стіни, — Ліра, все ще трохи бліда після пережитого, підсіла до Яроша біля багаття, тримаючи в руках кухоль гарячого чаю, який ще не наважувалась пити, зайнята власними думками.