Розділ 5. Звістка з гірських земель

Група, що зібралася для подорожі, виявилася меншою, ніж Ярош спершу планував, — на наполягання Дорн, яка вважала, що надто численний загін привертатиме зайву увагу можливих вивідувачів Ордену, лишалося лише четверо: сам Ярош, Мила, Ліра під пильним наглядом обох старших, і, на подив багатьох, магістр Тихий, який, попри вік і сліпоту, категорично відмовився лишатися осторонь.

— Я був поруч, коли Гвендолін Айрторн бачила катастрофу на власні очі, — пояснив він свою наполегливість напередодні від'їзду, стоячи на подвір'ї Академії, де вже чекав закритий візок, навантажений скромним багажем подорожніх. — Можливо, лише моя присутність переконає її говорити відверто, там, де незнайомий посланець отримав би тільки мовчання й зачинені двері.

Леонтій, попри власне бажання приєднатися, лишався в Кресвальді — служба безпеки Академії не могла дозволити собі втратити керівника саме тоді, коли активність Ордену зростала з кожним тижнем, і хтось мав координувати розслідування знахідки в порту, поки Ярош шукав союзників за межами столиці. Ярош бачив у його очах непідробне розчарування, змішане з розумінням необхідності лишитися.

— Пильнуй Академію, — сказав Ярош на прощання, потискаючи руку колишньому суперникові, що за три роки перетворився на одного з найближчих друзів. — І бережи себе.

— Це ти бережи себе, — відповів Леонтій з кривою усмішкою, хоча в голосі його бриніла щира тривога. — Хтозна, які дива тебе чекають у тих гірських землях, про які навіть найдокладніші карти Академії розповідають хіба уривками.

* * *

Перший етап подорожі — до найближчого прикордонного містечка Северлі, розташованого за два дні звичайної дороги від Кресвальда, — Ярош вирішив подолати традиційним шляхом, найнявши закритий візок, аби і собі, і супутникам дати час звикнутися перед випробуванням, яке чекало далі. Дорога виявилася спокійною, майже мирною після напруги останніх тижнів, — колеса рівномірно стукотіли по бруківці, а за вікнами повільно змінювався краєвид, від міських передмість до перших сільських полів.

Дорога через передмістя Кресвальда, а потім через поля й невеликі села, що поступово переходили в дедалі суворіший, гористіший ландшафт, минала в розмовах, які допомагали Ярошеві краще пізнати юну ученицю, що тепер довірливо їхала поруч, притулившись до вікна візка, з широко розплющеними очима роздивляючись краєвиди, яких досі не бачила ніколи в житті.

— Розкажіть мені про свою матір, магістре Ковальчук, — попросила Ліра одного вечора, коли вони зупинилися на нічліг у придорожньому заїзді, тісній, але затишній кімнаті, де вогонь у каміні відкидав теплі відблиски на обличчя присутніх. — Кажуть, вона теж була Різнобарвною.

Ярош, зваживши, наскільки відверто варто говорити з юною ученицею про настільки особисту історію, вирішив розповісти щиро — зрештою, дівчинка мала право знати, з чим може зіткнутися той, хто носить подібний дар, право, якого сам Ярош був позбавлений так довго, живучи в невіданні про власне походження.

— Мою матір звали Мар'яна Свенссен, — почав він, і, поки надворі темніло, а свічка на столі поступово догорала, переказав Лірі скорочену, але правдиву версію історії — про Інцидент, про втечу, про життя, прожите в тіні незцілимих спогадів. Він говорив повільно, добираючи слова з тією ж обережністю, з якою колись сам вислуховував цю історію від магістра Тихого, розуміючи тепер, наскільки важливо передати не лише факти, а й належну вагу пережитого.

Ліра слухала мовчки, широко розплющивши очі, руки її стиснулися на колінах, а коли Ярош закінчив, довго сиділа в задумі, наче намагаючись примирити щойно почуте з тим захопленим, безтурботним ставленням до власного дару, яке мала досі.

— То Дух і Час можуть бути такими небезпечними, — сказала вона нарешті, тихо, майже пошепки. — Я думала, це просто ще одна спорідненість, тільки рідкісніша за решту.

— Це не просто рідкісна спорідненість, — м'яко відповів магістр Тихий, що дослухався до розмови зі свого кутка кімнати, голос його прозвучав з тією особливою вагою, яку він надавав найважливішим урокам. — Це відповідальність, важча за будь-яку іншу. Тому ми навчаємо тебе так обережно, так повільно, — не через недовіру до твоїх здібностей, а з поваги до їхньої справжньої природи.

* * *

У прикордонному містечку Северлі, останньому справжньому поселенні перед початком гірських земель, група затрималась на день, поповнюючи припаси й розпитуючи місцевих про найбезпечніший шлях до відлюдної оселі, де, за останніми відомостями Дорн, мешкала Гвендолін Айрторн. Містечко виявилося невеликим, але жвавим, з вузькими вуличками, що звивалися між дерев'яними будинками, і базарною площею, де торговці голосно розхвалювали свій товар — вовну, шкіри, сушене м'ясо, усе те, чим жили гірські околиці королівства.

— Стара пустельниця з Кам'яного Пасма? — перепитав власник заїзду, кремезний чоловік з обвітреним обличчям гірського мешканця, коли Ярош обережно розпитав про можливий шлях, витираючи руки об брудний фартух. — Знаю про неї, як і всі тутешні. Живе високо в горах, куди й досвідчені мисливці рідко забредають. Кажуть, вона трохи дивна — розмовляє сама з собою, іноді попереджає подорожніх про небезпеки, яких ще не сталося, наче бачить наперед. Місцеві її не чіпають — і вона нікого не чіпає.

— Бачить наперед, — тихо повторив Ярош, обмінюючись поглядом з магістром Тихим. — Схоже, її власна спорідненість до Духу й Часу з роками не вщухла, а, навпаки, знайшла собі особливе застосування.