Розділ 3. Перший студент Крила Духу й Часу

Швидший шлях, як виявилося наступного ранку, вимагав жертв, яких Ярош ще місяць тому не наважився б навіть розглядати, — і саме тому, коли він увійшов до кабінету магістра Тихого з пропозицією, яка щойно визріла в його голові безсонної ночі, старий магістр довго мовчав, перш ніж відповісти, обличчя його виражало суміш тривоги й прихованого захвату, тієї особливої суміші почуттів, яку Ярош навчився розпізнавати щоразу, коли пропонував щось, що виходило за межі відомого.

Кабінет магістра Тихого за останній рік майже не змінився — ті самі стелажі з книгами, які він, попри сліпоту, знав напам'ять, той самий стіл, за яким Ярош колись уперше почув історію Інциденту, той самий запах старого пергаменту й трав'яного чаю, що старий магістр заварював собі щоранку, слідуючи давній звичці.

— Ти пропонуєш використати Дух і Час не для стримування чи прояву стихій, а для самого пересування, — повільно повторив магістр Тихий, наче намагаючись знайти ваду в ідеї, яку сам колись, двадцять три роки тому, вважав неможливою навіть для обговорення. — Юначе, це вже не просто розгортання дару. Це територія, якої не досліджував ще ніхто, навіть твоя мати.

— Знаю, — визнав Ярош, сідаючи навпроти, відчуваючи, як хвилювання від власної ідеї бореться з поважним острахом перед реакцією наставника. — Але подумайте: якщо Дух і Час дозволяють мені відчувати тканину причини й наслідку, чому б не спробувати скоротити відстань між двома точками цієї тканини? Не подорож у часі, — квапливо додав він, побачивши, як магістр напружився, руки його стиснулися на держаку палиці, — а просто швидший спосіб подолати простір, використовуючи ту саму логіку, з якою я вповільнюю рухи супротивника в бою.

Тихий довго сидів мовчки, пальці його склались у той самий задумливий жест, який Ярош бачив у нього незліченну кількість разів за роки навчання, — жест людини, що подумки прораховує безліч можливих наслідків, добре знайомих і геть непередбачуваних.

— Теоретично, — сказав він нарешті, — можливо. Але кожна спроба експериментувати з тканиною простору-часу без належної обережності — це саме те, що призвело до Інциденту двадцять три роки тому. Я не можу дозволити тобі просто вирушити в невідоме, покладаючись на голу інтуїцію.

— Тоді допоможіть мені зробити це безпечно, — попросив Ярош, подавшись уперед з тією самою наполегливістю, яку колись, ще студентом, виявляв на кожному складному занятті. — Разом. Так, як мали б робити двадцять три роки тому — обережно, крок за кроком, з усіма застереженнями, яких бракувало вам тоді.

Магістр Тихий довго мовчав, а тоді, на подив Яроша, тонко, майже непомітно усміхнувся — усмішкою людини, що бачить, як учень перевершує вчителя саме в тому пункті, де сам учитель боявся ступити, усмішкою, у якій змішалися гордість і давня, ретельно похована туга за втраченими можливостями власної молодості.

— Гаразд, юначе, — сказав він. — Спробуємо. Але повільно, крок за кроком, і з негайною зупинкою за першої ж ознаки небезпеки.

* * *

Наступні три дні перетворилися на найінтенсивніший період експериментів за всю кар'єру Яроша-викладача, — він, разом із магістром Тихим і, за особливим дозволом ректорки Дорн, у присутності Мили та Леонтія як спостерігачів на випадок непередбачуваних наслідків, вправлявся в тому, що вони обережно назвали "стрибком" — миттєвим переміщенням через невелику, ретельно виміряну відстань, спершу лише кілька кроків у межах порожньої зали, потім через весь коридор, потім через увесь двір Академії.

Перша спроба, здійснена в порожній залі під пильним наглядом усіх присутніх, виявилася болючою й невдалою — Ярош, зосередившись, відчув, як тканина простору навколо нього наче зіжмакалася, а тоді, замість плавного переходу, його жбурнуло вперед із такою силою, що він мало не впав, приземлившись на кілька кроків далі, ніж планував, задиханий і приголомшений.

— Обережніше, — застеріг магістр Тихий, коли Ярош, важко дихаючи, підвівся, потираючи забите плече. — Тканина простору не терпить поспіху так само, як не терпить його тканина часу. Спробуй ще раз, повільніше.

Друга спроба вдалася краще, третя — ще краще, і за кілька годин виснажливої практики Ярош уже міг здійснювати короткі стрибки з відносною плавністю, хоча кожен з них забирав значну частку сил.

— Відчуття таке, наче складаєш аркуш паперу, — намагався пояснити Ярош після особливо вдалого стрибка через увесь внутрішній парк, дихання його було важким, а голова — паморочливою, як після виснажливого фізичного навантаження, ноги підкошувалися, змушуючи його триматися за найближче дерево для рівноваги. — Не переміщуєшся крізь простір, а зближуєш дві його точки, а тоді розгортаєш папір назад.

— І скільки такий стрибок забирає з тебе сил? — стривожено запитала Мила, підтримуючи його, коли ноги на мить підкосилися від виснаження, її рука на його плечі була твердою й надійною, як завжди в подібні миті.

— Забагато, — чесно визнав Ярош. — Три стрибки поспіль — і я валюся з ніг, наче пробіг увесь шлях від Нижнього кварталу до Академії без перепочинку.

— Тоді про подорож у гірські землі суцільними стрибками не може бути й мови, — твердо сказав магістр Тихий, його голос не терпів заперечень. — Виснаження такого рівня зробить тебе вразливим саме тоді, коли вразливість може коштувати життя. Але, — додав він за мить, тон його пом'якшав, — комбінація стрибків на найважчих ділянках шляху з рештою подорожі звичайним транспортом — цілком розумний компроміс, здатний скоротити три тижні дороги щонайменше до тижня.