Розділ 2. Перший вогонь

1. 

Старий зайшов і одразу зробив те, чого Кай не очікував — не сів, не заговорив, не почав пояснювати. Просто повільно обійшов кузню по периметру, торкаючись пальцями то стіни, то полиці з інструментами, то краю ковадла — легко, без натиску, як людина що читає незнайому кімнату через дотик. Свічка в руці батька кидала нерівне світло і довгі тіні, і в цьому світлі старий виглядав більшим ніж здавався надворі.

Кай стояв біля дверей і спостерігав.

Ельдар — якщо це справді його ім'я — був старим без точного віку. Шістдесят? Сімдесят? Важко сказати. Обличчя вертикальне і різке, з глибокими лініями навколо рота і очей, але не в'яле — структурне, як дерево що довго росло під вітром і набуло від того особливої форми. Сивина повна, без залишків темного. Руки — коли торкався ковадла — Кай побачив: не слабкі. Жилаві, з характерними потовщеннями на суглобах, що бувають у людей що багато і конкретно працювали руками.

Кульгав він на ліву ногу, і палиця була справжньою необхідністю, не декорацією.

— Давня кузня, — сказав Ельдар нарешті, зупинившись біля печі і дивлячись на тліюче вугілля. — Вісімдесят років мінімум. Камінь правильний — тримає тепло.

— Дев'яносто два, — сказав Горан від дверей. — Мій дід будував.

— Добра робота. — Старий обернувся. Підійшов до табуретки і сів — без питань, без запрошення, природно, як людина що звикла влаштовуватись де доведеться. Поставив палицю між колін. — Сідайте і ви. Розмова довга не буде, але стоячи незручно.

Горан поставив свічку на полицю і сів на край ковадла — те ж місце що сьогодні вдень, Кай відмітив. Кай залишився стояти. Старий подивився на нього і не наполягав.

— Говоріть, — сказав Горан. — Ви казали про мого брата.

— Казав, — підтвердив Ельдар. — Але спочатку про хлопця. Потім про Дарка, якщо захочете. Погодьтесь — зараз важливіше.

Горан помовчав. Кивнув.

— Добре, — сказав старий. — Тоді слухайте обидва, і не перебивайте поки не скажу що готовий до запитань. Так буде швидше.

Він поклав руки на коліна і заговорив — рівно, без театральності, як людина що звикла передавати важливу інформацію і знає що зайвий драматизм тільки заважає.

По всій Імперії стояли фіксатори — невеликі артефакти, вмуровані в стіни будівель, у мостові стовпи, у фундаменти громадських будівель. Кожен реагував на спонтанні прояви магічної сили в радіусі приблизно ста метрів і надсилав сигнал — без дротів, без гінців, просто сигнал через магічний зв'язок — до найближчого опорного пункту Академії. Сигнал містив координати і приблизну силу прояву.

Річка сьогодні вдень — сила прояву нехарактерна для першого мимовільного витоку. Занадто велика, занадто чітка. Три фіксатори в радіусі зафіксували одночасно. Це не залишилось непоміченим.

З найближчого опорного пункту — це місто Варна, день їзди по Північному тракту — вже виїхала група кураторів. Швидше за все вночі, щоб прибути завтра вранці.

— Звідки ви це знаєте? — запитав Кай, порушуючи прохання не перебивати.

Ельдар подивився на нього без роздратування.

— Тому що двадцять три роки тому я сам ставив половину тих фіксаторів, — сказав він. — І знаю як вони працюють зсередини. Запитання після. — Він повернувся до Горана. — Куратори прийдуть офіційно. З документами, з повноваженнями, з правом увійти в будь-яке приміщення міста без окремого дозволу. Вони не арештовуватимуть і не ламатимуть дверей. Просто попросять дозволу провести перевірку. А коли перевірять хлопця — забеpуть його з собою. Можливо запропонують компенсацію. Формально це буде добровільно.

— Формально, — повторив Горан.

— Формально.

Мовчання.

Горан дивився на свічку. Кай дивився на старого.

— Що ви пропонуєте? — запитав батько нарешті.

— Те що вже казав вашому синові на порозі. — Ельдар перевів погляд на Кая. — Є вибір: залишитись і зустріти кураторів. Або піти зі мною до того як вони приїдуть. Я не можу змусити нікого з вас. Але я можу сказати чим відрізняються ці два шляхи.

— Говоріть, — сказав Кай.

— Якщо залишишся — тебе перевірять і заберуть до Академії. Не завтра, не за тиждень — процедура займає час. Але заберуть. І ти станеш тим, чим Академія вирішить тебе зробити. Не злим і не нещасним обов'язково — але без права голосу у власній долі. Особливо якщо немає родового імені і правильних документів. — Пауза. — Якщо підеш зі мною — навчишся контролювати те що є. Не в Академії, не з реєстрами. Просто — навчишся. Щоб воно не керувало тобою, а ти ним. Це все.

— Де навчатись? — запитав Кай.

— Є місце.

— Яке місце?

— Безпечне. Більше зараз казати не буду — не тому що приховую, а тому що чим менше ви знаєте поки не вирішили, тим безпечніше для всіх.

Горан підняв голову.

— Ви хочете взяти мого шістнадцятирічного сина і піти невідомо куди, — сказав він рівно. — Нічого не пояснюючи.

— Я хочу дати вашому шістнадцятирічному синові вибір, — сказав Ельдар так само рівно. — А ви казали про Дарка.

Тиша впала різко.

Горан не ворухнувся. Але щось у ньому змінилось — Кай бачив це, хоча не міг назвати що саме. Ніби стіна за якою стояв батько весь цей час дала маленьку непомітну тріщину.

— Ви казали що бачили його, — сказав Горан тихо.

— Два роки тому. — Ельдар говорив без особливих емоцій, але не байдуже — обережно, ніби поводився зі чимось що може розбитись. — Він живий. В хорошому стані, наскільки я міг оцінити за коротку зустріч. Він служить Академії — не так як хотів би, але терпимо. Просив не шукати його і не писати більше, бо листи відстежуються і можуть нашкодити вам більше ніж йому.

Горан закрив очі.

Відкрив.

— Добре, — сказав він.

І більше нічого не сказав про Дарка тієї ночі. Кай зрозумів що батько забере цю інформацію і буде думати про неї довго — сам, у тиші, без свідків. Так він завжди обробляв речі що боліли.

— Мені треба подумати, — сказав Кай.