Занепокоєння

Харків, весна 2024 року. Місто живе в ритмі постійних сирен, страху і невідомості, але для 22-річної Каті найбільша тривога оселилася не в небі, а в близькій людині…

​         Вони з Артемом були разом вже п’ять років, ще з навчання в університеті. Він був її скелею, людиною, до якої вона збиралася переїхати наступного тижня. Але останнім часом Артем став дивно себе поводити. Під час їхніх і без того не частих побачень його тіло було поруч, але думки –десь далеко.

Перша підозріла ситуація трапилась півроку тому, коли вони вдвох йшли з відміненого через ракетну небезпеку сеансу кіно. Тоді хлопець в серцях почав критикувати всю світову політику. Дісталось усім, окрім очевидного ворога, якому знайшлись якісь дивні виправдання і обставини. В той момент Катя прийняла цю дивну поведінку як істерику через постійну втому від війни, поганий сон та втрату замовлень на роботі. Та через деякий час, його проєкти почали приносити йому непогані гроші, тож дивних ситуацій більше не траплялось. До минулого тижня.

​         В той день Катя випадково побачила на екрані його телефона відкриту карту Харкова з дивними помітками. Це не маршрут до супермаркету. Це були координати...

​         Серце впало кудись у порожнечу. Вона знала цей район. Там був старий завод, де зараз ремонтували швидкі, дівчина це точно знала, адже там працював хлопець її подруги.

Артем заблокував екран так швидко, ніби телефон обпік йому пальці.

­– А що то в тебе за карта? – Катя намагалась додати своєму голосу спокійного тону, хоча вдавалось погано.

– Координати з таємними завданнями, – засміявся Артем, якось нервово відводячи погляд.

Переконавшись, що відповідь дівчину вразила, і жарт вийшов поганий, хлопець поспішив виправдатись:

– Для роботи потрібно, підшукую гарні локації, будинки атмосферні, сама розумієш, треба напрацьовувати ідеї, – усміхнувся Артем.

І які гарні локації поряд зі старим заводом?

***

​         Катя вирішила не влаштовувати сцен. Спочатку вона хотіла встановити додаток для відстеження на його планшет, до якого знає пароль, але підходящої миті непомітно заволодіти технікою у неї не виникло.

​ Харківський вечір пахнув бетоном і розквітлими каштанами – дика суміш війни та життя. Йшовши через розбиті обстрілами вулиці Салтівки, дівчина розмірковувала про своє життя. Вона думала про Артема…

Їхні зустрічі в кав'ярнях чи прогулянки парком Шевченка стали дедалі коротшими. Катя помічає закономірність: як тільки вони сідають за столик, у Артема вібрує телефон.

​         П’ять роів вона думала, що знає кожну зморшку на його обличчі. Тепер їй здавалося, що перед нею сидить чужий.

​–Знову робота? – тихо запитала вона, дивлячись на Артема, який сидів у кріслі в кафе, підсвічений синім світлом монітора.

– Так, Катюш. Терміновий дедлайн, – не підводячи очей, відповів він. Його голос був рівним, занадто ідеальним.

Відпивши кави з молоком, Катя поринула у свої думки. Вона опинилася перед вибором: дати йому шанс пояснити все (можливо, він працює під прикриттям на СБУ?) або одразу повідомити в поліцію… Але як почати з ним розмову про таке? Він же все заперечить…

​         Наступного ранку, замість того щоб пакувати коробки для переїзду, вона нервово ходила по кімнаті, відчуваючи, як любов у грудях повільно перетворюється на крижаний липкий страх.

Черговий вибух.

Так далі тривати не може.

В цей день вони зустрілись біля театру.

– Все, як ти хотіла?

– Так, – усміхнулась Катя, – Сто років не була на виставах, я така рада, що ти мене запросив!

– От бачиш, а то все часу нема, ходімо. Ну що, збираєш речі? Ти казала, там комод треба буде перевозити і дзеркало…

Здавалось, він був таким, як і завжди, і всі підозри вона собі навигадувала. Після театру пішли вечеряти, замовили її улюблені суші.

– Може сьогодні до мене? – усміхнувся Артем? – Чи як там в тебе з роботою?

– Так, а чому б і ні?

Якраз перевірить все у нього вдома.

– Я, доречі, бачив Віталіка, так він… Вибач.

В кишені у хлопця задзвонив телефон. Артем різко змінюється в обличчі, побачивши номер. Він не просто відхиляє дзвінок, він забирає телефон і відходить на п'ятнадцять хвилин. Коли повертається – його руки тремтять, а погляд стає порожнім. Він виправдовується «проблемами з клієнтами», але Катя бачить, що він бреше.

– Знаєш, давай перенесемо на завтра наш вечір, деякі проблеми виникли, маю попрацювати.

– Підемо зараз?

– Ні, ні, їж, вдома розберусь.

Він так само поводився в минулу неділю, коли вони сиділи в їхній улюбленій кав’ярні біля Держпрому, сцена повторювалася. Смартфон Артема оживав глухим дзижчанням, і він, навіть не глянувши на Катю, підривався з місця.

– Вибач, це по роботі, дуже терміново, – кидав він через плече.

Катя залишилася наодинці з двома чашками холодної кави. Вона бачила крізь скло вітрини, як він ходить по тротуару, нервово озираючись, і щось доводить невидимому співрозмовнику. Його обличчя в такі моменти ставало жорстким, чужим, позбавленим тієї ніжності, в яку вона закохалася п’ять років тому.