Післямова

Тридцять першого жовтня книги закрили. Так робили щороку, відколи підписали Договір Порога: на добу припинялися суди, ломбарди, вироки й амністії, і всі, хто мав рахунки, мовчки на них дивилися. У ту ніч у Книзі Арбітражу й у Книзі Ломбарду навпроти одного імені з'явилося однакове слово, вписане двома різними почерками: «Спір». Я його не бачила. Але я знала, що воно там є, як знають про камінь у взутті.

Я не скажу вам, що було далі. Не тому, що ховаю: просто цей рахунок ще не закрито, а я не з тих, хто записує непідбите сальдо. Кишенькова книжка видатків, якої мене навчив Орест, кінчається для мене першим днем зими. Далі там порожні сторінки. Зате в них є місце.

Історія не скінчена. У неї лишилися відкриті двері, і я, чесно кажучи, не певна, що вони потрібні. Можна закрити книжку тут: дівчина жива, руки при ній, хліб вкрадений, дорога попереду. Це теж кінець, не найгірший з можливих. Можна й не закривати. Десь там є жінка, яка двічі підписала одну дитину. Є дерев'яний горобець, чий господар числиться за столом без вікон. Є дроу, який постарів на дев'яносто років і має сестру. Є діти, яких розібрали по хатах, і одна людина, якої ніхто не пам'ятає. Є чорна картка з рогатим знаком. Є ліхтар, що мерехтить без дозволу. Є слово в графі.

Кожне з цих місць вміє чекати. Вони чекають давно, тож зачекають ще.

Якщо ви дочитали аж сюди, я нічого вам не винна, а ви мені тим більше. Так і запишемо.

А якщо раптом на дорозі вам трапиться сіра неко з надірваним вухом і чорним візерунком на пальцях, не питайте, як мене звуть. Я не відповім. Краще залиште на пні хліб. Я його вкраду, навіть якщо ви віддасте так.