РОЗДІЛ 1: ДОРОГА КРІЗЬ БЕТОН

Ранковий туман обволікав трасу густим, холодним шаром. Він стелився низько, чіплявся за коліна, за обломки бетонних відбійників, за іржаві остови дорожніх знаків, ніби не хотів відпускати землю, яку йому віддали після катастрофи. Туман не пахнув водою — у ньому не було нічого живого. Лише пил, попіл і гіркий присмак іржавого металу, що осідав на язиці, якщо вдихнути надто глибоко.

Світ у цьому серпанку здавався пласким і неживим, ніби хтось стер глибину, залишивши лише силуети. Дорога простягалася вперед темною смугою, що розчинялася за кілька десятків метрів, і здавалося, що вона не веде нікуди — просто повторює саму себе, кілометр за кілометром.

Асфальт під ногами був потрісканий, роз’їдений часом і жаром. Кожна тріщина нагадувала рану — стару, глибоку, таку, що вже не кровоточить, але ніколи не загоїться. Деякі з них були тонкими, мов зморшки, інші — широкими, з провалами, куди легко могла б провалитися нога. Звідти тягнуло холодом і запахом старої вологи, замкненої під землею ще з часів, коли дощ був просто дощем.

По обидва боки траси височіли залишки бетонних конструкцій. Колись це були шумозахисні екрани, опори освітлення, зупинки. Тепер — лише пошарпаний бетон, з’їдений тріщинами, з оголеною арматурою, яка стирчала назовні, мов кістки. Вони виглядали як скульптури з минулого життя: бліді, холодні, без тепла й сенсу. Мовчазні пам’ятники функції, яку більше нікому виконувати.

Десь у тумані виднілися покинуті автомобілі. Без стекол. Без коліс. Іноді — без дверей. Вони стояли під дивними кутами, ніби світ зупинився в момент паніки, а потім так і не рушив далі. На деяких ще збереглися залишки фарби — вицвілої, з’їденої часом, вкритої плямами оксиду. На інших — лише голий метал, шорсткий і холодний, який більше не намагався прикидатися чимось іншим.

Вітер був слабкий, але постійний. Він ганяв по трасі клапті попелу, перекочував їх уздовж узбіччя, змушував шарудіти старі рекламні банери, що звисали клаптями з перекошених рам. Час від часу банер здіймався, відкриваючи напівстерті слова — уривки обіцянок, що вже нікому нічого не обіцяли.

Тиша тут була особливою. Не глухою — ні. Вона була наповненою дрібними звуками: потріскуванням металу, далеким гулом осідання конструкцій, сухим шурхотом пилу під ногами. Але всі ці звуки не складалися в життя. Вони були лише залишками руху, механікою без мети.

Небо над трасою було світло-сірим, без чіткої межі між хмарами і туманом. Сонце десь там було — Рен це знав — але воно не поспішало показуватися. Світло доходило сюди вже втомленим, розсіяним, таким, що не гріє, а лише позначає час.

Це була дорога, якою більше не їздили.

Але якою все ще ходили.

І кожен крок по цій трасі відлунював не в просторі — в пам’яті.

Дорога пам’ятала більше, ніж усі живі, що ще залишилися на ній.

Рен Морр ішов середньою смугою траси, тримаючись рівно там, де колись проходив розділювальний маркер. Білу фарбу давно стерло — часом, жаром, колесами машин, яких більше не було, — але звичка залишилася. Середина дороги давала огляд. Середина не дозволяла підкрастися непомітно.

Руки міцно стискали руків’я автомата. Пальці лежали правильно — не напружено, але готові. Метал був холодний, трохи шорсткий від пилу, який забивався в усі щілини. Зброя важила стільки, скільки мала важити. Ця вага заспокоювала.

Кроки звучали глухо. Асфальт під ногами не відбивав звук — він його ковтав, ніби втомився від шуму за попередні роки. Подекуди Рен наступав на дрібні уламки скла або металу, і тоді лунав короткий хрускіт, який різав тишу надто різко. Після кожного такого звуку він інстинктивно завмирав на півсекунди, прислухаючись.

Дозиметр, закріплений на жилеті, тихо шипів. Рівний, майже заспокійливий звук. Стрілка ледь тремтіла в зеленій зоні, показники були настільки низькими, що їх можна було б вважати нормою — якби норма ще існувала.

Радіації майже не було.

І саме це змушувало нервувати.

Рен знав цю тишу показників. Вона не означала безпеки. Вона означала, що щось не так. Після катастрофи чисті зони траплялися рідше за гарячі — і майже ніколи не були випадковими. Радіація або випалювала все до мертвого спокою, або залишалася фоном, постійною, чесною у своїй небезпеці. А от така чистота… вона виглядала як акуратно прибрана кімната після бійки.

Обабіч дороги туман розріджувався, відкриваючи більше деталей. Узбіччя заросло сіро-зеленою рослинністю — жорсткою, ламкою, неприродно рівною. Листя мало тьмяний блиск, ніби вкрите тонкою плівкою. Рен не зупинявся, але відзначав це краєм зору. Рослини тут виживали не завдяки, а всупереч.

Колишні стовпи освітлення стояли похиленими, деякі — з обірваними кабелями, що звисали вниз чорними жилами. Вітер змушував їх ледь погойдуватися, і метал тихо дзенькав об метал, створюючи звук, схожий на далекі дзвони. Занадто регулярний. Занадто рівний.

Рен сповільнив крок.

Він уважно оглянув дорожнє полотно попереду. Ні слідів. Ні свіжих провалів. Ні характерних плям, які залишає розлитий реагент або випаровування. Асфальт був майже… охайним. Наче хтось спеціально розчистив цю ділянку.

— Чисто, — пробурмотів він сам до себе.

Слово прозвучало неправильно. Майже як лайка.

Десь далеко, за туманом, щось глухо вдарилося об метал. Звук був поодинокий, але Рен одразу зупинився. Автомат піднявся на кілька сантиметрів, корпус напружився, дихання стало коротшим. Він стояв так кілька секунд, слухаючи світ.