ПРОЛОГ

Місто не горіло — воно тліло.

Не було полум’я, сирен чи паніки. Ніхто не біг, не кричав і не благав про допомогу. Світ уже пройшов цю стадію. Залишилося лише важке, нерухоме повітря, насичене попелом і запахом гарячого бетону, який ще пам’ятав удар. Дихати було складно — не через дим, а через відчуття, ніби кожен вдих проходить крізь чиюсь смерть.

Будинки стояли, як свідки на допиті: мовчазні, обгорілі, з вибитими вікнами-очима. Вони дивилися просто перед собою, не кліпаючи, не відводячи погляду. Їхні стіни були вкриті тріщинами, схожими на старі шрами, а обвуглені балкони звисали, немов зламані ребра. Деякі фасади ще зберігали сліди колишнього життя — рекламні вивіски, дитячі малюнки, шматки кольорової плитки. Усе це виглядало недоречно яскравим на тлі сірого кінця.

Попіл лежав всюди. Він осідав на вулицях, на зруйнованих автівках, на тілах, які вже перестали бути тілами й стали частиною пейзажу. Кроки в ньому звучали приглушено, ніби саме місто не хотіло, щоб його турбували. Здавалося, варто лише голосно заговорити — і щось остаточно зламається.

Десь у глибині кварталів глухо гудів генератор — єдиний звук, який ще намагався імітувати життя. Його ритмічне бурчання було схоже на серце, що б’ється з останніх сил, не знаючи, для чого. Світло від нього не доходило сюди, але сам звук тримав ілюзію: ніби десь іще є кімната, де хтось сидить, слухає і чекає.

Небо нависало низько, важке, брудно-сіре. Воно не давало ані дощу, ані сонця — лише давило, як кришка труни, залишеної прочиненою з примхи. І місто під ним не просило порятунку. Воно вже все сказало. Тепер залишалося лише пам’ятати.

Рен Морр ішов повільно, майже ліниво, тримаючи автомат опущеним уздовж стегна. Палець не лежав на спуску — звичка, яку вже давно не було для кого демонструвати. Тут не лишилося нікого, кого можна було б налякати. Страх або спалився разом із містом, або став надто дорогим ресурсом, щоб витрачати його на порожні вулиці.

Під черевиками хрустіло скло, попіл липнув до підошов, немов намагався затримати кожен крок. Рен зупинився на мить, прислухаючись. Місто мовчало, але це мовчання було наповнене очікуванням — наче хтось тримав подих.

— Час, — сказав хтось позаду.

Голос був близько. Надто близько, щоб бути випадковістю.

Рен не обернувся. Не тому, що не боявся. Просто не було сенсу. Він знав цей голос — молодий, рівний, ще без хрипоти, але вже порожній усередині, як оболонка від куль.

— Бачу, — відповів він, не змінюючи кроку.

Вони вийшли на перехрестя. Воно виглядало дивно навіть за мірками мертвого міста, ніби хтось спеціально зібрав тут усе, що мало виглядати неправильно. Асфальт був пропалений колами, немов після точкових ударів, дорожні знаки зігнуті й повернуті не в той бік, а дроти світлофора звисали, мов обірвані нерви.

Посеред дороги стояв металевий стілець.

Він був приварений просто до люка — грубо, неохайно, з бризками застиглого металу навколо ніжок. Наче хтось дуже поспішав. Або дуже не хотів, щоб стілець зрушили.

На ньому сиділа людина.

Чоловік років сорока, худий до болю в кістках, у брудному комбінезоні з обірваними шевронами. Колись вони щось означали — ранг, підрозділ, приналежність. Тепер це були просто клапті тканини, що трималися на чесному слові. Руки зв’язані пластиковими стяжками так туго, що пальці посиніли. Голова опущена. Волосся сиве — не від віку, а від пилу й страху, який не змивається водою.

Рен зупинився за кілька метрів.

Подивився. Не на обличчя — на грудну клітку. Вона піднімалася й опускалася уривчасто, ніби чоловік боявся дихати надто голосно.

— Він ще живий, — сказав голос позаду. У ньому прозвучало щось схоже на здивування. Або на розчарування.

— Я бачу, — повторив Рен.

Чоловік на стільці сіпнувся, ніби почув. Підняв голову. Очі були червоні, налиті, але свідомі. Він дивився на Рена так, як дивляться на останню стіну в палаючому будинку.

— Я… — почав він, голос зірвався. — Я нічого не зробив. Я просто…

— Не треба, — спокійно сказав Рен. Не різко. Майже м’яко. — Ти вже все сказав.

Над перехрестям блимав світлофор.

Постійно жовтий. Без чергування, без переходу в червоне чи зелене. Він не дозволяв іти далі, але й не наказував зупинитися. Лише нагадував, що час тут застряг, зламався й тепер працює як хоче.

Жовте світло лягало на обличчя чоловіка, на метал стільця, на автомат у руках Рена. І в цю мить перехрестя виглядало не як місце страти — як вузол, у якому вирішували, чи світ ще рухатиметься далі.

Рен повільно підняв зброю.

— Ім’я підтверджено? — спитав Рен, зупиняючись за два кроки від стільця.

Він не підходив ближче. Дистанція була частиною ритуалу — не з міркувань безпеки, а щоб не дивитися в очі надто довго. Автомат залишався спрямованим униз, але ремінь напружився, ніби зброя теж чекала відповіді.

Офіцер із планшетом підняв очі не одразу. Спершу він дочитав рядок до кінця, ковзнув пальцем по тріснутому екрану, ніби хотів стерти щось зайве, а вже потім подивився на Рена. Йому було не більше двадцяти п’яти. Форма сиділа рівно, без латок, обличчя чисте — як у тих, хто прийшов у світ уже після того, як його зламали.