Розділ 5. Міла

Я відчинила двері будинку, і мене миттєво огорнуло тепло, яке так контрастувало з крижаною пусткою в моїй душі. Запах печеної картоплі з кропом зазвичай заспокоював, але сьогодні він здавався мені занадто приземленим, майже недоречним після того емоційного землетрусу, який я пережила в кабінеті.

Мама стояла біля вікна, тримаючи в руках стару книжку, але я знала, що вона не прочитала жодного рядка. Вона чекала. Її погляд, сповнений тихої тривоги, одразу зачепився за моє зблідле обличчя.

— Мілочко, нарешті ти вдома. Вечеря вже на столі, — вона підійшла ближче, і я побачила, як її брови зсунулися до перенісся. — Ти виглядаєш так, ніби побачила привида.

— Можливо, так воно і є, мамо, — я безсило опустилася на стілець, не знімаючи пальта. Руки все ще тремтіли, і я сховала їх у кишені.

— Ну, розказуй. Як пройшов день? Кирило, він справді збирається допомагати, чи це лише чергова гра? — Мама поставила переді мною тарілку, уважно вдивляючись у мої очі.

— Він привів у порядок рахунки, збирає наради, диктує свої правила, — я важко зітхнула, дивлячись у простір. — Але це не головне, сьогодні на фірму приїхала його дружина. Катя.

Мама на мить завмерла з ложкою в руці. Вона знала про Катю лише зі слів мого колишнього болю, але цього було достатньо.

— Дружина? Тут, у нашому містечку? — Мама сіла навпроти, і я побачила в її погляді те, що так старанно намагалася приховати від самої себе. — І як вона? Як він поводився при ній?

— Вона виглядає як жінка, яка володіє всім світом. І Кирилом у тому числі, — я відчула, як до горла підступає гірка отрута. — Вона зайшла саме тоді, коли ми сперечалися. Мамо, це було жахливо. Я почувалася сторонньою у власному житті.

Я намагалася говорити сухо, діловито, але мама побачила більше, ніж я хотіла показати. Вона помітила, як я стиснула губи, коли згадувала про Катю, і як мої очі на мить спалахнули не просто образою, а чимось значно глибшим. Вона бачила, що поява суперниці вдарила по мені сильніше, ніж фінансовий крах.

— Міло, ти все ще... — почала вона, але я різко перервала її.

— Мені потрібно відпочити, мамо, справді. День був занадто довгим.

Я підвелася, навіть не торкнувшись вечері. Відчуваючи на собі її співчутливий погляд, я майже втекла до своєї кімнати. Зачинивши двері, я навіть не ввімкнула світло. Темрява здавалася безпечнішою.

Я впала на ліжко прямо в одязі у тій самій накрохмаленій сорочці, яка тепер здавалася мені обладунками, що дали тріщину. Черевики звалилися на підлогу з глухим звуком, але я не зважала. Заплющивши очі, я знову і знову поверталася в ту мить... За секунду до того, як Катя розбила тишу своїми оплесками.

Я відчувала жар його долонь на своїх зап’ястях. Це відчуття було таким реальним, що я мимоволі торкнулася власної шкіри. Він тримав мене так міцно, ніби боявся, що я розчинюся в повітрі. Його очі були так близько: темні, затягнуті димкою якогось нестерпного відчаю. У ту мить між нами не було боргів, обручок чи зрад. Було лише те саме тяжіння, від якого я тікала чотири роки.

Я пам’ятала його дихання на моєму обличчі. Пам’ятала, як моє серце, яке я вважала мертвим, раптом почало вибивати шалений ритм, відгукуючись на його близькість. Ще секунда і я б, мабуть, забула про все на світі.

А потім холодний голос Каті. Срібний сміх, що розрізав ілюзію.

Я перевернулася на бік, підтягнувши коліна до грудей. У грудях пекло від усвідомлення: він належить іншій. Він приїхав, щоб врятувати мою фірму, але він ніколи не зможе врятувати нас.

— Ненавижу тебе, Мороз, — прошепотіла я в подушку, відчуваючи, як перша гаряча сльоза котиться по щоці. — За те, що повернувся і за те, що змусив мене знову відчути себе живою.

Сон прийшов раптово, але не приніс спокою. Він став порталом у той час, коли повітря в Києві було солодшим, а майбутнє здавалося безмежним полотном, готовим до моїх найсміливіших ліній.

 Травень. Наше таємне місце на схилах Дніпра.

Сонце повільно тонуло в річці, розливаючи по небу фарби, які я так мріяла відтворити на тканині. Я сиділа на траві, розклавши перед собою скетчбук, а Кирило лежав поруч, підклавши руки під голову. Він не був «інвестором» чи «Морозом». Він був просто моїм Кирилом, хлопцем із палким поглядом і безмежною вірою в мій талант.

— Подивися на це, — прошепотіла я, показуючи йому ескіз вечірньої сукні з асиметричним подолом. — Я хочу, щоб вона виглядала так, ніби пошита з нічного неба.

Кирило підвівся, взяв блокнот і довго мовчки роздивлявся малюнок. Потім він підняв очі на мене, і в них було стільки щирого захоплення, що в мене перехопило подих. Його довгі пальці ніжно провели по контурах мого малюнка.

— Міло, це неймовірно. Ти бачиш світ так, як ніхто інший. Обіцяй мені, що ніхто і ніколи не змусить тебе відкласти олівець. Ти створена для цього. А я зроблю все, щоб ти мала свою майстерню в центрі міста, де ти будеш створювати свої шедеври.

Він притягнув мене до себе, і я потонула в його обіймах, впевнена, що це кохання - мій найнадійніший захист. Ми сміялися, будуючи плани, де він допомагає мені з бізнесом, а я роблю його найстильнішим чоловіком країни.

Раптом картинка різко посіріла. Тепле травневе повітря перетворилося на крижаний вітер парку Шевченка. Кирило стояв переді мною, але його очі були наче викувані зі сталі. Жодної іскри, жодного тепла.