Розділ 4. Кирило

Я все ще відчував пульсацію її зап’ясть у своїх долонях. Це було схоже на дотик до оголеного дроту: небезпечно, боляче, але неможливо відірватися. Коли Міла вимовила це своє «вийдіть обидва», у її голосі було стільки випаленої пустелі, що я ледь не задихнувся. Вона не просто виганяла нас із кабінету, а викреслювала мене зі списку людей, яким можна було хоча б на мить довіряти.

Я дивився в її очі, намагаючись передати все те, що не міг сказати в присутності Каті. Я хотів, щоб вона побачила: цей «загарбницький» прихід лише спроба втримати її над прірвою. Але Міла дивилася повз мене, наче я був порожнечею.

— Кириле, ти мене чуєш? Ми йдемо, — Катя сильніше стиснула мій лікоть, її нігті вп'ялися в тканину піджака.

Я різко розвернувся і, не сказавши жодного слова, вийшов у коридор. Катя ледь встигала за моїми кроками, цокаючи підборами по старому лінолеуму, який пам’ятав кращі часи. Ми вийшли на морозне повітря, і я нарешті вирвав свою руку з її хватки.

— Що ти тут робиш, Катю? — мій голос був схожий на хрускіт криги. — Якого біса ти приїхала сюди без попередження?

Вона зухвало підняла підборіддя, поправляючи хутро на плечах.

— Я приїхала подивитися, на що ти витрачаєш наші спільні активи, любий. І, як виявилося, не дарма. Ти стояв посеред обшарпаного офісу і тримав за руки свою «колишню», наче в дешевій мелодрамі. Тобі не здається, що це занадто навіть для твого почуття провини?

— Це бізнес, Катю. І якщо ти зараз же не припиниш цей цирк, твій батько дізнається про всі твої «незаплановані» витрати за останній рік, — я зробив крок до неї, залякуючи своєю близькістю. — Де ти зупинилася?

— В єдиному пристойному готелі цього міста, якщо його можна таким назвати, — вона зневажливо скривилася. — «Центральний», там пахне нафталіном і радянським минулим.

Я дістав телефон і швидко набрав номер свого водія, який чекав у машині неподалік.

— Вікторе, під’їжджай до входу. Забереш Катерину Миколаївну і відвезеш її до готелю і залишаєшся там. Вона нікуди не виходить без мого відома.

— Ти знущаєшся?! — Катя обурено сплеснула руками. — Ти саджаєш мене під домашній арешт у цьому захолусті?

— Я дбаю про твій комфорт, — відрізав я, відчиняючи перед нею двері позашляховика. — Тобі тут не місце. У цьому цеху працюють люди, а не ляльки з обкладинок. Відпочинь, Катю, нам ще належить довга розмова про те, як ти порушила нашу домовленість не втручатися в мої справи.

Вона хотіла щось вигукнути, її очі палахкотіли люттю, але побачивши мій погляд, вона лише стиснула губи в тонку лінію і сіла в салон. Коли машина від’їхала, я нарешті зміг видихнути. Холодне грудневе повітря обпекло легені, але воно не могло загасити ту пожежу, що вирувала всередині.

Я розвернувся і подивився на вікна другого поверху. Там, за запітнілим склом, була Міла. Я знав, що зараз вона ненавидить мене сильніше, ніж чотири роки тому. Тоді я просто пішов, а зараз привів у її дім свою реальність у вигляді дружини, яка пахне мільйонами й зарозумілістю.

— Ідіот, — прошепотів я сам собі.

Я мав повернутися туди. Мав пояснити, ні, не правду. Правда вбила б її ще швидше, а я мав повернути її до робочого стану. Мені потрібно було, щоб вона боролася, щоб вона злилася, щоб вона доводила мені, що я помиляюся. Бо якщо вона зламається зараз то ми обоє підемо на дно.

Я знову зайшов у будівлю. Коридори були порожніми, швачки, мабуть, забарикадувалися в цеху, обговорюючи появу «столичної фіфи». Я підійшов до дверей її кабінету і на мить завагався. Мої руки все ще пам'ятали її тепло.

Я штовхнув двері, Міла сиділа за столом, підперши голову руками. Вона навіть не поворухнулася на звук.

— Катя поїхала до готелю, вона більше не з’явиться на фірмі, — сказав я, зупиняючись біля порогу.

Вона повільно підняла голову. Її погляд був сухим і гострим, як уламок скла.

— Мені байдуже, де твоя дружина, Кирило. Мені байдуже до ваших планів. Завтра я підготую документи на розірвання нашого партнерства. Я знайду гроші. Продам нирки, будинок, цехи, але я не буду частиною цього бруду.

— Ти нічого не знайдеш, Міло, — я пройшов до столу і сів навпроти, намагаючись повернути собі голос безжального інвестора. — Ти зв'язана контрактом. І якщо ти хочеш врятувати цих жінок у цеху, ти будеш працювати зі мною. Навіть якщо тобі хочеться виставити мене за двері кожні п’ять хвилин.

Ми дивилися один на одного, і в цій тиші було більше сказано, ніж за всі попередні роки. Я знав, що вона не здасться. І я знав, що тепер я зроблю все, щоб Катя не змогла до неї наблизитися. Навіть якщо для цього мені доведеться спалити свій власний дім дотла.

Я вийшов із кабінету, відчуваючи на спині її крижаний погляд. Кожен нерв був натягнутий, як струна. Мені потрібно було змінити простір, інакше я б просто вибухнув від цього коктейлю з люті до Каті та нестерпного бажання знову торкнутися Міли.

Я попрямував до цеху. Гул машинок знову стих, щойно я переступив поріг. Десятки очей впилися в мене у них було все: від відвертої ворожості до німого благання. Вони бачили сцену з моєю дружиною, вони бачили цей контраст між нашою розкішшю та їхнім виживанням.

— Працюйте, — коротко кинув я, проходячи між рядами.