Розділ 3. Міла

Дорога додому здавалася мені тунелем у пекло, вистеленим мокрим снігом. Я не відчувала ніг, не відчувала обличчя, лише пекучий біль у грудях, там, де він залишив свій погляд: холодний, прорахований, чужий.

Я забігла в хату, навіть не обтрусивши пальто. Мама вже чекала у вітальні, вона відразу все зрозуміла по моєму зблідлому обличчю.

— Міло? Що сталося? Тобі знову дзвонили з банку?

— Гірше, мамо, — я безсило опустилася на пуф у передпокої, розв’язуючи шарф, який раптом став схожим на зашморг. — Інвестор приїхав. Це... це Кирило.

Мама завмерла. Чайник у її руці здригнувся, але вона не зронила ні краплі. Вона знала, що означало це ім’я для мене. Чотири роки тому вона збирала мене по частинах, коли я повернулася з Києва з порожніми очима.

— Кирило Мороз? — тихо перепитала вона, ставлячи чайник на стіл і сідаючи навпроти. — Але як він дізнався про наші борги?

— Він їх купив, мамо! Він купив нашу фірму, наче якусь дрібничку в супермаркеті. Він стояв там, у моєму кабінеті, у своєму дорогому піджаку, з цією клятою обручкою на пальці... — я відчула, як голос зривається на крик. — Він сказав, що ми тепер партнери, що він буде тут місяцями. Я не можу з ним працювати! Я краще дозволю банку забрати все, ніж буду дивитися, як він робить нам «ласку».

Мама довго мовчала, розглядаючи візерунки на скатертині. Потім вона підвела на мене свої мудрі, сумні очі.

— Мілочко, послухай мене. Я знаю, як тобі боляче. Але подивися на це з іншого боку. Ти казала, що нам кінець. Що швачки залишаться без хліба, а справа батька піде з молотка. Можливо, це єдиний шлях? Якщо він готовий вкласти гроші, то бери їх. Використай його ресурси, виведи фірму з дна, а потім просто викупи свою частку і вкажи йому на двері. Не дозволяй своїм минулим ранам знищити те, що будував твій батько.

— Ти пропонуєш мені продати душу дияволу? — гірко всміхнулася я.

— Я пропоную тобі бути сильнішою за свою ненависть, — мама м’яко стиснула мою руку.

Я не лягла спати. Усю ніч я просиділа за столом у своїй кімнаті. Жовте світло лампи вихоплювало з темряви цифри, графіки, договори. Я шукала лазівку, гортала старі контракти, шукала інших інвесторів, писала листи в європейські фонди підтримки малого бізнесу, хоч щось, аби тільки не залежати від нього. Мої пальці літали по клавішах ноутбука, а серце вибивало тривожний ритм. Я не дозволю йому розтоптати свій авторитет. На фірмі він побачить не дівчинку, яка колись плакала в нього на плечі, а залізну леді, яка знає ціну кожному метру тканини.

Але під ранок, коли очі почали сльозитися від напруги, я відкинулася на спинку крісла. Погляд упав на стару папку з моїми студентськими ескізами. І пам'ять, попри мою волю, потягнула мене назад. У той день, коли холоду ще не існувало.

Вересень. Вступний іспит.

Я стояла в коридорі університету, притискаючи до грудей величезний планшет з роботами. Я так хвилювалася, що в мене тремтіли коліна. Раптом хтось налетів на мене з-за рогу. Мої малюнки розлетілися по підлозі, як пелюстки зів'ялих квітів.

— Ой, вибачте! Я запізнююся на економіку! — пролунав глибокий, оксамитовий голос.

Я присіла, щоб зібрати папери, і побачила руки. Сильні, з довгими пальцями. Хлопець допомагав мені, і коли наші пальці випадково зіткнулися на одному з аркушів, я відчула щось схоже на слабкий розряд струму. Я підвела очі й зустрілася з поглядом найтемніших очей, які тільки бачила в житті.

Він тримав мій ескіз: вечірню сукню глибокого синього кольору.

— Це гарно, — сказав він, і його посмішка була такою щирою, що моє хвилювання вмить зникло. — Ти точно вступиш. Я Кирило.

— Міла, — прошепотіла я, забираючи аркуш.

— Ну, Міло, сподіваюся, ми ще зустрінемося. Тільки обіцяй наступного разу не падати мені під ноги, — він підморгнув мені й побіг коридором, а я ще довго стояла, дивлячись йому в спину і відчуваючи, як мої щоки палають від незрозумілого тепла.

Я здригнулася і розплющила очі, у вікно вже стукав сірий грудневий світанок. Те тепло давно зникло, його замінив лід, який він привіз із собою в чорному дорогому авто.

Я закрила ноутбук. Жодної вигідної пропозиції я так і не знайшла. Світ був жорстоким: ніхто не хотів рятувати маленьку фірму в боргах, крім чоловіка, який колись цю саму фірму зневажив заради багатшої партії.

Я підійшла до дзеркала, бліда, з вогнем рішучості в очах. Я одягла свою найкращу сорочку, не ту, блакитну, а білу, накрахмалену, холодну.

— Ну що ж, Кирило Мороз, — звернулася я до свого відображення. — Подивимося, хто з нас справді вміє тримати удар. Ти прийшов рятувати мій бізнес? Добре, але свою гордість я тобі не продам.

До початку робочого дня залишалася година. День перший нашої «спільної» роботи офіційно розпочався.

Коли я відчинила важкі вхідні двері фірми, у повітрі вже висіла та сама липка напруга, яка буває в маленьких містечках перед великою бурею. Гул швейних машинок, зазвичай ритмічний і заспокійливий, сьогодні здавався рваним. Жінки в цеху збилися в купки біля розкрійного столу. Побачивши мене, вони миттєво замовкли, але я відчувала їхні погляди на своїй спині суміш надії, страху й пекучої цікавості.