Розділ 2. Кирило

Моє життя схоже на ідеально відкалібрований годинниковий механізм. Дорогий, бездоганний і абсолютно холодний. У моєму кабінеті в центрі Києва завжди пахне свіжою пресою, міцною кавою та владою. Я звик контролювати все: курси валют, графіки поглинань, вирази облич своїх партнерів. Але я ніяк не можу навчитися контролювати тишу, яка панує в моєму домі.

Ми з Катею живемо в цьому «скляному замку» вже п'ять років. Вона втілення статусу. Завжди бездоганна, завжди на високих підборах, завжди знає, яке вино замовити на благодійному вечорі. Я поважаю її. Справді, за те, що вона терпить мою вічну зайнятість, за те, що вона стала ідеальною дружиною для чоловіка, який приходить додому лише для того, щоб переодягнутися і знову зникнути в цифрах. Але коли я дивлюся на неї, я бачу не кохану жінку, а умови контракту, який я підписав власною кров’ю.

Я ніколи не забуду наше весілля. Це було найдорожче поховання моєї душі. П’ятсот гостей, море лілій, чий аромат душив мене, і золоті обручки, що здавалися кайданами. Я пам’ятаю, як мій тодішній майбутній тесть, батько Каті, відвів мене вбік і, посміхаючись, прошепотів: «Твій батько завтра буде банкрутом, Кириле. Всі його активи під арештом. Тільки мій підпис на цьому шлюбному контракті може все змінити. Зроби правильний вибір».

І я зробив. Я вибрав порятунок батьків, вибрав їхній спокій ціною своєї свободи. Того дня я обміняв дівчину з каштановим волоссям і світло-блакитною сорочкою на мажористу спадкоємницю імперії. Міла тоді просто зникла. Я викреслив її зі свого життя, бо знав: якщо залишу хоч крихту спогадів, я не зможу жити з Катею.

Але сьогодні мій асистент поклав мені на стіл папку.

— Об’єкт «М’яка лінія», — сухо сказав він. — Маленьке виробництво в провінції. Заборгованість критична. Банк готує документи на примусовий продаж.

Я відкрив папку. Зі сторінки на мене дивилося ім’я власника. Міла Олександрівна. Серце, яке я так старанно заморожував роками, раптом пропустило удар, а потім забилося так сильно, що стало боляче дихати. Вона тоне. Вона в біді. І я єдиний, хто може її витягнути.

— Готуй документи на повний викуп боргових зобов’язань, — процідив я, не піднімаючи очей. — Я виступлю як стратегічний інвестор. Особисто.

Ввечері вдома пахло дорогими парфумами Каті та вишуканою вечерею, яку вона замовила зресторану. Вона сиділа у вітальні з келихом вина, і її погляд миттєво зачепився за мій стан.

— Ти сьогодні сам не свій, Кириле, — почала вона, підходячи ближче. — Що сталося? Нова угода?

— Я їду на кілька місяців у провінцію, Катю, — я не став ходити колами. — Мені потрібно особисто курувати новий об’єкт. «М’яку лінію».

Склянка в її руці ледь не випала. Вона завмерла, і я побачив, як її обличчя вмить зблідло. Катя була не дурною. Вона знала все. Вона знала, чиє ім’я я шепотів уві сні в перший рік нашого шлюбу.

— «М’яка лінія»? — її голос перейшов на крик. — Ти знову тягнешся до цієї нікчеми? До своєї Міли? Кириле, ти з глузду з’їхав! Ти — Мороз, ти володієш мільйонами! Навіщо тобі це забите містечко і її швейні машинки?!

— Це бізнес-рішення, — холодно відповів я, відчуваючи, як усередині закипає лють.

— Це не бізнес! Це твоя хвороба! — вона підскочила до мене, вчепившись у лацкани мого піджака. — Ти забув, чому ми разом? Мій батько врятував твою родину! Ти зобов’язаний мені всім! Ти не можеш просто так поїхати до неї! Вона — ніхто! Маленька дівчинка з боргами!

— Досить, Катю, — я перехопив її руки. — Я пам’ятаю про борг твого батька щосекунди свого життя. І саме тому я ніколи не подавав на розлучення. Але я більше не дозволю тобі вказувати, куди мені інвестувати свої гроші і свій час.

— Вона тебе ненавидить! — вигукнула вона мені в спину, коли я розвернувся, щоб піти до кабінету. — Ти кинув її заради грошей! Ти думаєш, вона простить тобі це? Ти для неї ворог!

Я зупинився біля дверей. Слова Каті різали по живому, бо вона мала рацію. Міла ненавиділа мене. І мала на це кожне право. Але я краще буду її особистим ворогом, який тримає її за руку, ніж спостерігатиму зі свого золотого крісла, як її світ перетворюється на попіл.

— Можливо, — тихо відповів я. — Але принаймні тепер я буду поруч, щоб побачити це на власні очі.

Я зайшов у кабінет і зачинив двері. За вікном падав сніг, такий самий холодний, як і моє життя. Я дістав із шухляди стару фотографію, яку ховав роками. Міла. Сміється, волосся розтріпане вітром...

— Чекай на мене, Міло, — прошепотів я. — Мороз іде. І цього разу я не дозволю нікому тебе забрати. Навіть собі.

Я дивився на стару фотографію, і в пам'яті, як іржавий цвях, виплив той вечір у нашому останньому студентському парку. Сніг тоді тільки починав падати, так само як зараз за вікном мого кабінету.

Чотири роки тому. Остання зустріч.

Міла стояла переді мною, її очі світилися такою надією, що мені хотілося осліпнути. Вона вже малювала плани нашого спільного життя, вибирала колір фіранок у нашу майбутню орендовану квартиру. А в моїй кишені лежав телефон з повідомленням від батька: «Я в СІЗО. Рахунки заблоковані. Допоможи».

— Міло, я одружуюся, — сказав я тоді, і мій голос був таким чужим, ніби говорив не я, а мертвонароджений робот.