Розділ I Тиша Після Бурі

Тиша після Великої Битви була не просто відсутністю звукових коливань у повітрі. Вона відчувалася як щось вагоме, майже відчутне на дотик, наче густий, невидимий килим, який поглинув усі звуки, залишивши лише гнітючу порожнечу. Це була тиша, яка не несла в собі обіцяного відпочинку, не дарувала жаданого спокою. Натомість вона лягла на зранену, обпалену українську землю важким, задушливим саваном, здавалося, навмисно пригнічуючи останні залишки життя. Україна лежала в цій тиші, як велетень, що отримав смертельний удар, її могутнє тіло вкрите глибокими, кровоточивими ранами, але в її змучених грудях все ще ледь чутно, але вперто, з останніх сил билося серце. Розтрощені вщент будівлі колись величних міст, що колись гордо здіймалися до блакитного неба, тепер стояли, мов обгорілі, понівечені скелети титанів, безпорадно здіймаючи свої гострі уламки до низького, захмареного небосхилу. Широкі, колись родючі поля, що тепер лежали під сірим, попелястим саваном, здавалися безмовними могилами, поцяткованими глибокими, чорними вирвами від смертоносних вибухів та потворними плямами згарищ, що ще випускали в холодне повітря тонкі цівки гіркого диму. Стародавні храми, що століттями несли свою віру крізь темряву віків, тепер стояли похилені, з вибитими вікнами, пробитими куполами та обваленими стінами, їхні святі образи дивилися на спустошення порожніми очницями. А на старовинних кладовищах, де вічний спокій знаходили багато поколінь, потемнілі від часу та негоди хрести скорботно схилялися, наче безмовні свідки незчисленних трагедій. Усе навколо випромінювало відчуття глибокої, всеосяжної втрати, нагадуючи німий, величний і водночас жалюгідний пам’ятник загиблим мріям та зруйнованому майбутньому.

Ця тиша була не просто банальною відсутністю звукових коливань. Вона мала власну щільність, власну вагу, власну текстуру. Вона гула у вухах тих небагатьох, хто дивом врятувався від неминучої загибелі, наче затяжний, монотонний звук фантомного дзвону, що долинав з далеких, невідомих світів. Вона просочувалась холодними, невидимими голками під їхню змучену, зранену шкіру, залишаючи відчуття липкого, смертельного холоду. Вона важким каменем лягала на їхні зранені, спраглі за спокоєм серця, сповнюючи їх гірким присмаком відчаю, незмірним смутком та пекучою самотністю. Це була зовсім не та заспокійлива тиша, яку можна було знайти у віддаленій лісовій глушині або в безмежному, безкрайому степу, де лише шепоче вітер та співають птахи. Ця тиша була іншою – гнітючою, тягучою, насиченою невидимими голосами минулого, немов у ній застигли всі невимовлені слова, усі не здійснені мрії, увесь пролитий на цій землі біль. Вона нагадувала застиглий попіл величезного, всепоглинаючого вогнища, яке ще зовсім недавно люто палало тут, нещадно пожираючи все живе на своєму шляху, залишаючи після себе лише руїни та згарища. Здавалося, вона досі зберігала у своїй бездонній глибині примарний, ледь відчутний жар усіх тих голосів, що колись дзвінко й безтурботно лунали над цими просторами, усіх тих мелодій життя, що раптово обірвалися. І разом з тим, вона несла в собі невидимі, примарні тіні тих мільйонів безіменних душ, хто назавжди залишився лежати в цій обпаленій, зраненій землі, так і не дочекавшись омріяного світанку нового, такого непевного й крихкого світу.

Схили, що пам’ятали пишне різнобарв’я весняних квітів та безмежне хвилювання золотих пшеничних морів, які влітку розливалися аж до самого обрію, здавалися тепер глибоким, потворним планетарним шрамом, що безмовно простягався на багато кілометрів. Це було мовчазне, жахливе місце, де в останньому, нищівному двобої зійшлися дві протилежні, але однаково могутні сили – нещадна, всевладна Пам’ять та підступне, всепоглинаюче Забуття. Тут, серед розкиданих купи понівеченого залізяччя, серед розбитих на друзки уламків колись передових, високотехнологічних безпілотних літальних апаратів, серед посічених гострими, смертоносними осколками розірваної на шматки бойової техніки, серед обвуглених, смердючих залишків навіки зруйнованих спогадів, що нагадували тліючі головешки згаслого багаття, повільно, але вперто розпочинався новий, неймовірно складний і болісний рух. Повільний, наче равлик, що з останніх сил, з неймовірним зусиллям виповзає зі своєї розбитої на друзки раковини. Болісний, наче дотик розпеченого на вогні заліза до живої плоті, що залишає глибокі, незагойні опіки. Але, незважаючи на всю цю жахливу, безжальну руйнацію та безмовний відчай, – все ще живий.

Серед небагатьох сміливців, хто наважився першим знову ступити на цю випалену, зранену землю, що колись була квітучим центром життя, а тепер являла собою лише кладовище спогадів та примар, був Скіф. Кожен його важкий, розмірений крок віддавався глухим, монотонним стуком по потрісканій бруківці, кожен його рух був сповнений невидимого, але відчутного тягаря, наче він ніс на своїх широких плечах вагу всього минулого, увесь біль і страждання свого народу. Але, незважаючи на цю невидиму ношу, його хода залишалася впевненою, а мета – абсолютно чіткою, не затьмареною жодним сумнівом. Його самотня, довга тінь чорною, майже вугільною смугою ковзала по розбитій землі, вкритій товстим шаром попелу та пилу, здаючись такою ж глибокою та всеосяжною, як і моторошне, гнітюче мовчання, що густою, задушливою пеленою огортало все довкола, проникаючи в самісінькі закутки зраненої землі. Він ішов не як гордий тріумфатор, що купається у променях фальшивої слави переможця, а як мовчазний прочанин, чия зранена, але незламна душа несе всередині себе набагато більше болю, втрат, спогадів, гіркоти та мудрого, набутого стражданнями розуміння, ніж здатна вмістити будь-яка звичайна, смертна людська істота. Його давня, пошарпана часом та незліченними битвами броня, що місцями тьмяно виблискувала благородною, темною міддю, а подекуди ще зберігала ледь помітні сліди стародавніх, майже повністю стертих рунічних знаків, щільно, немов друга, надійна шкіра, облягала його міцне, треноване тіло, ставши за довгі роки не просто звичним одягом, а чимось значно більшим – невід'ємною його частиною. Та насправді ця броня давно вже перестала бути звичайним засобом захисту, вона стала частиною його самої сутності, провідником його унікального, надзвичайного дару та, водночас, його вічним, невідступним прокляттям, яке він ніс із гідністю та мовчазною покорою.