Пролог

Тиша. Вона лежала на понівечених землях України щільним, дзвінким полотном, густішою за дим пожежищ, що ще зовсім недавно клубочився над обрієм, важчою за біль втрат, який відлунював у кожній душі, мов відгомін невиплаканих сліз. Це була не та тиша, що приносить спокій втомленій душі після важкого дня, що заколисує і дарує забуття, дозволяючи зцілити рани. Ні. Це була тиша, що пульсувала невидимим відлунням минулого, немов відгомін древніх пісень, забутих заклинань та незліченних поколінь, змішаним із ледь вловимим, майже невловимим ароматом пробудженої Пам’яті. Пам'яті, що тільки-но почала пробиватися крізь товщу багатовікового Забуття, немов перші весняні паростки крізь замерзлу землю. Після того, як рев фінальної битви розірвав небеса над Дніпром, коли енергетичні імпульси Альянсу Пам'яті розсікли чорні, задушливі хмари Забуття, що століттями обплутували свідомість людства, тримаючи його в полоні невігластва та втрати ідентичності, світ повільно, болісно, але неминуче починав оговтуватися. Кожен подих цього нового світанку був наповнений відчуттям крихкості, немов скло, що тільки-но вийшло з вогню – яскраве, сяюче чистотою, але досі гаряче і податливе, готове розсипатися від необережного дотику або нового удару. І хоча Забуття відступило, його тіні все ще чіплялися за душі, за руїни, за саму сутність землі, нагадуючи про мільйони втрачених історій, про покоління, що жили й померли без пам'яті про своє минуле, без зв'язку зі своїм корінням, без розуміння, хто вони і звідки.

Альянс Пам’яті, загартований у горнилі найжорстокіших випробувань, де вижили лише найсильніші, найвідданіші та ті, хто мав незламну волю до відновлення і глибоку віру в людство, стояв тепер перед новим, не менш складним, але набагато більш делікатним завданням. Їм належало відбудувати не просто зруйновані міста, чиї руїни досі диміли під лагідним, але чужим сонцем, що пробивалося крізь пил, і не лише фізичні укріплення, що були розтрощені вщент під час фінальної сутички, як крихкі іграшки. Справжнє завдання полягало у відновленні чогось значно крихкішого і ціннішого, ніж будь-яка матеріальна споруда – втраченої довіри. Довіри між людьми, які знову вчилися дивитися один одному в очі без страху, без підозри, що роз’їдала суспільство під гнітом Забуття, змушуючи кожного бачити в іншому потенційну загрозу, спотворене віддзеркалення власної втрати або агента Забуття. Довіри до майбутнього, яке ще вчора здавалося немислимим, химерною фантазією, що могла б зникнути в будь-яку мить, залишивши лише пустку та безнадію. І, нарешті, довіри до самої ідеї існування, яке ледь не зникло назавжди, залишивши після себе лише порох і відчай. Кожен відроджений колосок на полях, що повільно зеленіли, віщуючи новий врожай, кожен забитий цвях у новій будівлі, що піднімалася з руїн, як символ відродження, кожен усміх, що пробивався крізь скорботу за тими, кого вже не повернути, були свідченням цієї тендітної, але незламної надії. По всій Україні, від засніжених Карпат, де древні ліси шепотіли забуті легенди, до безкрайніх східних степів, де вітер грався з попелом минулого, з’являлися нові вогнища життя, де люди збиралися разом, ділячись крихтами спогадів, яких вдалося зберегти, і спільно мріючи про завтра, яке вони творили своїми руками, долаючи втому та розчарування.

Тягар Скіфа: Енциклопедія Живих Спогадів

Скіф, чиє тіло тепер було єдиним цілим із бронею, що виковувалася в горнилі Прадавніх, не просто захищала його від зовнішніх загроз та холоду. Це був симбіотичний організм, що інтегрувався з його нервовою системою на клітинному рівні, дозволяючи йому бачити, чути і відчувати не лише сьогодення, а й безмежну, пульсуючу пам'ять мільйонів людей, які колись ходили цією землею. Це було нескінченне, пульсуюче море спогадів, що обрушилося на нього після вирішальної битви, як хвилі океану, що раптово розкрив свої найглибші таємниці. Пам’ять, що текла його венами, була водночас найвищим даром і найтяжчим прокляттям. Кожен спогад, кожна історія, кожна загублена доля гуділа в ньому, немов нескінченний хор голосів – радісних, скорботних, гнівних, сповнених любові та ненависті. Він відчував не лише факти, не лише суху інформацію, а й емоції, пов'язані з ними, що обпікали його душу, нагадуючи про ціну, яку вони заплатили, про мільйони життів, що були стерті Забуттям, і про те, наскільки тендітним є це нове, ледь народжене існування.

Він пам’ятав шепіт лісів Київської Русі, де мудрі волхви спілкувалися з духами природи, відчував запах священних багать і древніх ритуалів, бачив язичницькі свята та трепетне народження нового християнського світу. Він чув гамір жвавих ярмарків козацької Січі, де лунав безтурботний сміх та дзвін шабель, де вільні козаки співали думи про нескорену волю, про відчайдушний захист своєї рідної землі. Його свідомість гостро переживала нестерпний біль голодоморів, що випалювали саму душу нації, залишаючи по собі спустошені, мертві землі та порожні, згаслі очі мільйонів невинних жертв, і чув свист смертоносних куль світових воєн, що нещадно роздирали тіло землі, перетворюючи квітучі, гамірні міста на безмовні руїни та братські могили. Він бачив величні давні міста, які тепер були лише порослими мохом руїнами, і чув мелодійні мови, що давно зникли, розчинившись у невблаганному потоці часу, але тепер знову оживали в його всеосяжній свідомості. Він був не просто пасивним носієм інформації; він був живим емоційним резервуаром, що глибоко відчував радість і горе, миттєвий тріумф і бездонний відчай кожного, чия пам'ять проходила крізь нього, наче крізь тонку мембрану. Цей неймовірний дар робив його незамінним лідером Альянсу, невичерпним джерелом безцінних знань, що могли б допомогти відновити втрачені технології та багату культуру, розшифрувати древні манускрипти та відтворити забуті ремесла. Він був яскравим маяком, що вказував шлях людству крізь непроглядну темряву Забуття, освітлюючи найпотаємніші куточки історії, але водночас і небезпечною мішенню, бо в ньому містилося все те, що так відчайдушно прагнули безслідно знищити ті, хто стояв по той бік світла, темні сили, що хотіли, щоб людство ніколи не згадало свого справжнього походження, щоб воно навіки залишилося в невігластві та під їхнім абсолютним контролем. Його мудрі слова, виважені часом та досвідом, стали непохитною опорою для Альянсу, але в його очах, що уважно прозирали крізь вузькі прорізи кованої броні, часто можна було побачити віддзеркалення вічної втоми від непосильного тягаря всіх прожитих епох, від безкінечного, невблаганного потоку чужих спогадів, який ніколи не припинявся, не даючи йому ані хвилини спокою. Це була мудрість, що приходила лише через нестерпний біль, і лідерство, що потребувало майже надлюдської витримки, адже кожне його відповідальне рішення було рішенням, прийнятим не тільки ним одноосібно, а й відлунням мільйонів голосів з далекого минулого, голосів, що безмовно волали про справедливість та довгоочікуване відродження.