Розділ 4 Крок з попелу

Світ Без Мап: Дорогою Крізь Забуття

“Кінець світу не був вибухом. Кінець був вибором. І його повторювали багато разів, кожен з яких наближав нас до цього кінця. До цього безмовного, руйнівного вибору, що стер з обличчя землі все, що ми знали.”

Вони йшли крізь землю, що дихала руїнами, де кожен камінь і кожен шматок металу розповідав свою історію загибелі. Повітря було важким, просоченим запахом пилу, іржі та чогось гіркого, майже металевого – відлуння хімічних дощів, що століттями випалювали все живе. Асфальт, колись рівний і чорний, тепер був порослий уламками скла, що виблискували під тьмяним небом, наче розсипані діаманти на похороні цивілізації, а подекуди з його тріщин пробивалися дивні, мутовані бур'яни. Будинки — чорні, випалені скелети, що стирчали з землі, мов щелепи гігантського, мертвого звіра, що вже не кусають, але лякають своєю потворною формою, нагадуючи про те, що тут колись жили люди, які зникли без сліду.

Над головою — небо, яке давно перестало бути блакитним, забувши свою колишню чистоту та безмежність. Тепер воно — жовто-сіре, хімічне, мов розчин полину, що проростає на отруєній землі, його колір був постійним нагадуванням про катастрофу, що поглинула світ. Воно висіло низько, наче важка ковдра, пригнічуючи все навколо.

Серед цього хаосу народжувались бур’яни, що світяться вночі, їхнє люмінесцентне світіння було єдиним джерелом світла в непроглядній темряві, свідченням дивної, спотвореної краси, що виникала з руїн. Комахи — безкрилі, але живучі, їхня пристосованість була вражаючою, вони виживали там, де гинуло все інше, їхнє дзижчання було єдиною ознакою життя. Кістяки міст — перетворились на гігантські фільтри для пилу, поглинаючи в себе всі залишки колишнього світу, його сміття та спогади. І тільки люди — ще не зрозуміли, ким вони стали, яка їхня справжня роль у цьому новому, жорстокому світі, чи залишилося в них щось від колишньої людяності.

Флешбек: Коли Правда Зникла

“Світ захлинувся не вибухом. А брехнею. Ядерна війна була фіналом, не початком, не причиною, а лише наслідком нашої власної брехні й обману, що отруїли все живе.”

Скіф розповідав уривками, його голос був сповнений болю й гіркості, мов джерело, що пробивається крізь кам'яну породу. Неохоче. Але правда, мов неконтрольований потік, сама проривалась крізь його стриманість, розкриваючи жахливі деталі минулого, які він так відчайдушно намагався придушити.

— Спершу — був хаос інформації. Новини, що суперечили одна одній, їхні заголовки змінювалися щогодини. Провокації, що розпалювали ненависть, нацьковуючи людей один на одного. Ігри з електронікою, що перетворювали реальність на ілюзію, створюючи фейкові події та фальшиві факти. Тоді — фальшиві удари, симуляції атак, які ніхто не міг відрізнити від справжніх. Ніхто не знав, де правда, а де імітація. Все змішалося в один нерозбірливий потік, у якому зникла будь-яка істина.

— Ми отримали сигнал про перше застосування. Малий заряд. Технічна демонстрація, попередження, що мало б змусити всіх зупинитися. Але комусь цього було досить. Ця іскра розпалила полум'я. Почалися «превентивні відповіді», ланцюгова реакція страху й агресії, що охопила весь світ. Кожен стріляв першим. Бо інакше — ставав попелом, перетворювався на частину мертвого ландшафту. Вибору не було, лише інстинкт самозбереження, що спотворив людську природу.

— А потім… ми втратили інтернет, він зник, як і всі зв'язки між людьми. Потім — супутники, що перестали передавати сигнал, залишивши нас у темряві. Потім — цілі міста, які зникали з лиця землі, перетворюючись на згарища й руїни. Останнє, що я бачив перед зливом, — це як Київ накрили хмарою. Не ядерною. Інформаційною. Хмарою брехні й дезінформації, що отруїла уми. Люди кричали — не від вогню, а від того, що не знали, за що вмирали, їхні душі були розірвані невідомістю, їхні крики були криками відчаю.

— Світ захлинувся не вибухом. А брехнею. Ядерна війна була фіналом, не початком, не причиною, а лише наслідком нашої власної брехні й обману, що роз'їдали суспільство зсередини.

Драгун: Відлуння Людяності

Драгун ішов повільно, його рухи були важкими, кожен крок — як окрема битва, яку він вів сам із собою, з уламками програмування, що ще жили в його свідомості. Його голос — хрипкий, мов сухе листя, що шарудить на вітрі, але в ньому з’являвся ритм, який нагадував про його людяність, що поверталася, про відновлення його душі.

— Ти знаєш… я памʼятаю, як пахне трава, — прошепотів він, його погляд був сповнений якоїсь дивної, ностальгічної туги. Сайра усміхнулась, її обличчя осяяла світла тінь, що розвіювала темряву цього світу. — І як? — запитала вона, відчуваючи, що це не просто питання про запах, а про втрачений світ. — Як спокій. І як те, що більше не росте, — відповів він, його голос був сповнений смутку. — Як те, що залишилось лише в пам'яті, в незримих куточках мого розуму.

Вночі він говорив сам із собою, його свідомість боролася з програмуванням, його мозок був полем битви між минулим і майбутнім. Імена. Фрази. Кодові слова. Система в ньому ще не відпустила, її залізні лапи все ще стискали його свідомість. Але кожна година, проведена з людьми, кожна мить, що він відчував їхню присутність, їхнє тепло, їхнє розуміння, — стирала шматок програмування, повертаючи його до життя, до його справжнього "Я".