Розділ 3 Правда, що не згоріла

Світ без Мап: Ті, Хто Йдуть

"Після великого забуття немає доріг. Є лише напрямки. І той, хто йде, прокладає свій власний шлях крізь уламки світу, що розсипався, залишаючи за собою лише тінь спогадів."

Вона вийшла з поселення на світанку. Не було ні прощань, ні обіцянок, ні зайвих слів, що могли б затримати її. Лише погляд, у якому більше не відбивалася тінь старого ядра Оберіга – лише світло. Спокійне, але напружене, як у того, хто знає: попереду не чекає відповідь, а лише запит, і шлях до нього може бути безкінечно довгим.

Постапокаліптичний світ був не мертвий; він змінювався. Колишні міста заростали не звичайними лісами, а іншими, химерними формами життя. Мутована рослинність, що поглинула в себе кольори і форми зниклого світу, шепотіла на вітрі власною, незрозумілою мовою, а будинки були частково поглинуті землею – ніби сама планета, як жива істота, намагалася стерти спогади про присутність людини, її руйнівну силу.

Сайра йшла по залишках старої траси, що колись була артерією цивілізації, переповненою шумом двигунів і людськими голосами. Тепер тут панували лише звуки: сухе потріскування мутованої трави під ногами, далекі, розпачливі зойки тварин, що більше не мали імен, їхній вигляд змінився до невпізнання.

На перехресті, де колись стояли світлофори й дорожні знаки, вона зустріла групу людей – перехожих. Але не таких, як звичайні мандрівники чи шукачі. Ці були пильні, озброєні до зубів, їхні бронежилети були склепані зі старих автомобільних дверей, а очі – тьмяні, але гострі, як леза – бачили занадто багато, щоб довіряти комусь.

— Хто ти? — запитав їхній лідер, його голос був хрипкий, мов сухий пісок. — Я була в Оберезі, — відповіла вона, її голос був спокійний, але пронизливий. — І я пам’ятаю.

Ці слова насторожили їх. Не всі хотіли пам’ятати. Дехто вже жив новим світом — жорстким, мовчазним, з законами сили, а не сенсу. Минуле для них було тягарем, небезпечною хворобою, що могла знову зруйнувати їхній крихкий спокій.

— У нас тут нова мова, — хрипло сказав інший чоловік, його погляд був сповнений презирства до минулого. — У ній немає минулого часу. Є лише «зараз» і «немає».

Її не пустили з собою. Минуле — небезпечне. Воно, наче привид, зраджує тих, хто намагався його забути, хто відрікся від того, ким був. І її пам'ять, її власна сутність, була для них загрозою.

Далі був ліс. Але не той, що росте з ґрунту і дихає свіжістю — а той, що виріс із тіней і спотворених форм. Дерева були скручені, їхнє листя — темне, майже чорне, блискуче, нагадувало шкіру, що вигоріла на сонці. Гілки — шепотіли, коли повз проходила істота, яка ніколи не народжувалась у природі, чиє існування було результатом жахливих змін.

Сайра не тікала. Вона слухала. Вона знала, що в цьому світі неможливо вижити, якщо не навчишся розуміти мову навколишнього середовища, мову, яка була глибоко зашифрована в кожному шелесті, в кожному русі.

Серед дерев, у глибині цього дивного лісу, вона знайшла дитину. Мовчазну, босу, її брудні ноги не відчували холоду землі. На її шиї – дивний нашийник, на якому світився старий протокол, ледь читабельний:

[VIRIDUS-INTEL | Проект: Екосвідомість | Стан: непередбачуваний]

Дитина говорила не словами, а рослинами. Там, де вона стояла, ґрунт оживав, а навколо розпускалися квіти дивних форм і кольорів. Її очі — зелені, вологі, мов листя після дощу, були сповнені якоїсь древньої мудрості. Вона торкнулась руки Сайри — і в її голові пролунало:

«Ти пам’ятаєш, тому ми тобі довіряємо. Ти несеш у собі те, що ми втратили, але що необхідно для продовження життя».

На краю лісу Сайра побачила місце, де не було нічого. Жодного звуку. Жодного руху. Тільки біле каміння, чиста, неприродно стерильна земля і повітря, у якому зависали уламки світла, ніби шматки розбитого дзеркала. Це був острів спокою серед шаленства, місце, де щось колись сталося. Велике. Несказанне.

На одному з каменів — напис, викарбуваний грубою рукою:

«Ми віддали пам’ять, щоб вижити. Якщо ти читаєш це — пам’ятай за нас.»

Сайра впала на коліна. Не від втоми, не від фізичного виснаження. Від тиші, яка вперше — була священною, наповненою такою глибокою скорботою та надією, що її можна було відчути фізично.

Коли вона повернулась до дитини, та сказала, її голос був м'яким, як шепіт вітру: — Тут є ще інші. Ті, що залишають записи в деревах. Ті, що говорять через пісок. Ті, що малюють карти в потоках води. — Це все — люди? — запитала Сайра, її голос ледь чутно тремтів. Дівчинка похитала головою, її зелені очі були сповнені давньої печалі. — Колись — так. Тепер — ті, що пам’ятають інакше. Ті, хто став частиною світу, щоб зберегти його і його пам'ять.

Сайра вирушила далі. У неї не було карти, бо мапи вже не існувало. Але був напрям, що вів її вперед, а також внутрішнє відчуття. І куди б вона не йшла — земля говорила. Просто іншими словами, іншими знаками, іншими шепотами, що проникали в саму душу.

 «Тіло Памʼятає»: Відлуння Життя

"Розум може здатися. Воля може зламатися. Але тіло — памʼятає завжди. Воно зберігає історію кожного болю, кожного кроку, кожного випробування, що зробило тебе тим, ким ти є."