Розділ 1 Пам’ять

Андрій: Відлуння Занепаду

Світ не вибухнув одразу, не згорів у миттєвому спалаху. Він повільно гнив, тріщав по швах, загнивав зсередини, як плід, що вражений непомітною, але невблаганною хворобою. А потім — просто розірвався, не витримавши власної ваги. І це не була кара з небес, не божественний гнів чи космічний катаклізм. Це був апофеоз людської тупості — повільний, систематичний акт самознищення, чиї наслідки тепер розсипалися навколо, мов попіл. Після цього лишилися лише тіні — тіні спогадів, тіні колишнього життя, тіні надій. І попіл — усюдисущий, гіркий, що осідав на всьому, присипаючи навіть саму пам'ять.

Андрій сидів на даху зруйнованого будинку, його погляд губився в сірій, безкрайній далечині. Колись це був Київ — жвавий, гучний, переповнений пульсуючим життям, де кожен камінь дихав історією, а кожен куток зберігав власну розповідь. Тепер перед ним розпростерлося кладовище цивілізації. Руїни багатоповерхівок стирчали, мов кістки велетнів, що розклалися. Чорні каркаси мостів вигинались у небо, наче потворні скелети давно забутих чудовиськ. Понівечені монументи минулої величі стояли, як згадка про марноту людських амбіцій. На горизонті, мов іржавий, напівзавалений спис у грудях мертвого міста, здіймався залишок телевежі — безмовний свідок, що бачив усе, але не міг нічого розказати. Він сидів мовчки. Не тому, що йому бракувало слів, а тому, що не було до кого їх промовляти. Останні п’ять днів він не чув жодного людського голосу, і вже починав сумніватися, чи прагне знову їх чути. "Навіщо? Щоб знову брехали? Щоб знову говорили солодку брехню про те, що 'все буде добре'? Ні. Хай краще панує ця всеосяжна тиша."

У повітрі стояв важкий, гнітючий запах. Це був не запах гнилі, що роз'їдає плоть, не запах свіжої крові, що волає про помсту. Це був запах металу — паленої електроніки, що колись тримала на собі цілі світи, старої іржі, що повільно поїдала залишки цивілізації, і озону — гострого, задушливого відлуння хімічних реакцій, що знищили все. Вітер, що приходив із півночі, приносив із собою не лише холод, а й дрібний пісок та радіоактивний попіл. Усе навколо вкривалося тонкою, усюдисущою сірою пеленою — вона осідала на руїнах, на його одязі, проникала в легені, і, здавалося, присипала навіть спогади, роблячи їх бляклими та невиразними. Андрій поправив протигаз, хоч і знав, що його фільтр вже майже мертвий, дихав на ладан, і захищав лише від ілюзій. Навколо – покинуті дахи, що зиркали на нього порожніми вікнами, згарища, де колись вирувало життя, місця, що зберігали невидимі відбитки минулого: дитячі майданчики, де лунав сміх, зупинки, де чекали на майбутнє, балкони з вивішеною білизною, що тепер хиталася на вітрі, мов привиди. "І тут хтось сміявся. Колись. Тут хтось кохався під зорями, їхні тіні перепліталися в місячному світлі. Тут жили, будували, мріяли. А тепер лиш я і це мертве небо, що мовчки спостерігає."

Він торкнувся нагрудної нашивки — старого військового знака, чиї вицвілі кольори ледь розрізнялися. Це був не жест ностальгії, а скоріше перевірка, чи ще на місці те, що визначало його. Знак належав тому, ким він був — тим, хто мав мету, обов'язок, місце у світі — а не тому, ким він став — відлюдником, тінь якого блукає серед руїн. У його пам’яті було багато білих плям, що розповзалися, мов ракові пухлини, поглинаючи цілі епізоди життя. Він знав, що колись був інженером у якомусь військовому проєкті, знав, що мав сім’ю. Але обличчя сина стиралося щодня все більше, перетворюючись на розмитий контур. Ім’я дружини відчувалося як далекий звук, що лунає з-під води, заглушений відлунням вибуху, що став кінцем світу.

Дощ ішов третю добу, безперервно, безжалісно. Це був не літній, легкий дощик, що дарує прохолоду, не рятівний злива, що омиває бруд. Це був важкий, осілий дощ, насичений сіркою й потом згаслого міста, його хімічним диханням. Краплі сичали на розбитому асфальті, розмазуючи багно по зогнилих вивісках і облущених фасадах, що оголювали свою понівечену суть. Місто дихало вогкістю руїни — мовби саме повітря давно перестало бути повітрям, а стало пам’яттю, що конденсується і стікає додолу. Андрій ішов мовчки, кожен крок давався йому з трудом. Нога тягнула — стара травма, що нила з кожним рухом, нагадуючи про минулі битви. Спина боліла від рюкзака, в якому залишилося тільки найважливіше, найнеобхідніше для виживання: фільтр для протигазу, стара карта з плямою крові на згині — відлуння якоїсь забутої сутички, металева фляга, ніж, і флешка — із записом, який він не наважувався слухати вдруге, бо боявся, що правда виявиться надто болючою. Колись це місто жило — вібрувало світлом неонових вивісок, гулом рекламних банерів, дзвінкими трамваями, радісними криками дітей. Тепер — абсолютна тиша. І розбиті вікна, що блимали в сутінках, наче сліпі очі мертвого велетня, що дивиться в порожнечу. Він знав, що за ним могли стежити. Або ні. Світ, у якому він опинився, не давав гарантій. Навіть на загрозу, на існування чітких правил гри.