Глава XVIII. Серце Сірої Пустки

Через два тижні прийшов лист від батька.

Короткий — Кетан ніколи не писав довго, це Кайрен уже зрозумів. Кілька рядків, але кожен важив.

*Ми вдома. Орен летить краще — крило майже зрослось. Мати плакала. Потім сварилася. Потім плакала знову. Зараз готує вечерю й мовчить, але мовчання добре. Ти знаєш яке. Торен-Дал такий самий. Кози все ще там — сусід доглядав. Чекаємо тебе. Не поспішай — але й не забарись надто.*

Кайрен прочитав двічі.

Потім поклав на стіл і сидів кілька хвилин, дивлячись у вікно, де Аранвель жив своїм ранковим ритмом — люди, дракони, запах хліба з пекарні на розі, далекий шум річки.

Варан підійшов і поклав голову на стіл поруч із листом. Одним оком дивився на папір. Другим на Кайрена.

— Він каже: чекають, — сказав Кайрен.

Варан видихнув — теплий клуб пари, що піднявся й розтанув.

— Я знаю. Ми поїдемо. Але спочатку — застави.

Дракон прибрав голову зі столу й пішов до дверей. Зупинився. Подивився назад.

— Зараз? — запитав Кайрен.

Варан не відповів — просто стояв і чекав.

Кайрен підвівся, склав лист і поклав за пазуху.

— Добре, — сказав він. — Зараз.

Застави Ордену стояли в різних місцях — деякі в горах, деякі в долинах, деякі на перехрестях доріг, де колись їхня присутність означала порядок, а насправді означала контроль. Кайрен і Волт відвідали сім за два тижні.

На кожній відбувалося по-різному.

На першій — мовчання. Вершники стояли й дивилися на колишнього Командора й на хлопця з чорним драконом, і не знали, що думати. Волт говорив — рівно, без виправдань, без пом'якшень. Казав правду. Потім Кайрен казав те, що після правди залишається — що робити далі. Що можна зробити. Що вони вільні вирішувати самі.

Троє вершників пішли того ж дня. Не до Ордену й не до Аранвеля — просто пішли. Своєю дорогою, зі своїми драконами, у своє майбутнє, що вперше за роки знову належало тільки їм. Кайрен дивився їм услід і думав: добре. Нехай ідуть. Не всі шляхи мають вести до Аранвеля.

На третій заставі — молодий вершник, що не старший за Кайрена, із рудим невеликим драконом, попросив поговорити з ним окремо. Відвів убік і сказав — тихо, ніби боявся, що хтось почує, — що його дракон народився з яйця, яке Орден конфіскував десь на північному сході. Що він про це не знав. А коли зрозумів — не міг іти, бо тоді б дракона забрали назад. І він вибрав дракона.

Потім мовив: ти вибрав правильно.

Хлопець — а це справді був хлопець, що намагався виглядати дорослим і майже справлявся — видихнув так, ніби щось тримав у грудях довго й нарешті відпустив.

На п'ятій заставі вийшло складніше.

Там стояв вершник — немолодий, досвідчений, із драконом, що носив на лусках сліди кількох битв. Він вислухав Волта. Вислухав Кайрена. Потім відповів спокійно, без агресії, але твердо:

— Я служив Ордену тридцять років. Не через Залізне Серце — бо вірив. Бо бачив, як вершники захищали людей. Як дракони рятували села від того, що приходить із Пустки. — Він дивився на Кайрена. — Ти кажеш, що Орден був злом. Я кажу, що в ньому було й добро. І мені неприємно, коли добро вкидають у котел разом із лихом і варять одним бульйоном.

Кайрен думав мить. Потім промовив:

— Ти правий.

Вершник кліпнув. Не очікував.

— Орден робив і добро, — зауважив Кайрен. — Захищав. Рятував. Тримав порядок там, де без нього люди гинули. Це правда. — Він зробив крок уперед. — Але добро, що тримається на зламаному зв'язку й на болі тих, кого зламали, — це не добро. Це будинок на гнилому фундаменті. Виглядає міцно — поки не впаде. — Пауза. — Ти можеш захищати людей. Ти можеш рятувати села. Ти можеш тримати порядок. Але вже не так. Вже — інакше.

— Це я ще сам з'ясовую, — кинув Кайрен чесно. — Але якщо хочеш з'ясовувати разом — приходь до Аранвеля. Там є люди, що думали про це довше за мене.

Вершник мовчав.

Його дракон підійшов до Варана — великий, бойовий, із шрамами на лусках — і вони стояли якийсь час один перед одним. Мова без слів, коротка й ясна.

Потім бойовий дракон відступив і поліз носом до вершника — ніжно, наполегливо. Як підштовхують.

— Схоже, Бран уже вирішив, — додав вершник сухо. Але в голосі жило щось тепле, що він не намагався ховати.

— Дракони часто вирішують раніше, — погодився Кайрен.

Вершника звали Хоран. Він прийшов до Аранвеля через тиждень — із Браном і з ще двома вершниками зі своєї застави, що вирішили так само.

На сьомій заставі Волт попросив говорити сам.

Кайрен стояв осторонь і дивився, як колишній Командор стоїть перед шістьма вершниками, що знали його роками, й говорить — і це вже не той рівний, методичний голос, що звітував перед Радою. Це голос людини, що говорить із людьми, яким завдала шкоди, й знає це, й не ховається.

Один вершник підійшов і вдарив Волта.

Не сильно — але по-справжньому.

Волт не відступив. Не відповів. Просто стояв.

Вершник стояв перед ним — із кулаком іще стиснутим — і дивився. Потім розтиснув.

Вершник відвернувся й пішов.

Волт дивився йому вслід — із тим виразом, що буває в людини, яка прийняла удар і зрозуміла: вона його заслуговувала, й прийняти його — найменше, що можна зробити.

П'ятеро, що залишилися, переглянулися. Потім старший із них — жінка з сивою косою й очима, що бачили надто багато, щоб дивуватись будь-чому, — сказала:

— Куди йти?

— Аранвель, — мовив Волт. — На південь від Сірого Перевалу. Мастар знає дорогу.

— Мастар іще живий? — запитала вона.

— Живий і чекає, — відповів Волт.

Жінка кивнула. Більше нічого не промовила — просто повернулася до дракона й почала збиратись. Інші зробили те саме. Мовчки, ощадливо, як збираються люди, що звикли переїжджати й навчилися брати тільки необхідне.

Кайрен спостерігав.

Варан підійшов і ліг поруч — поклав голову на землю й дивився на метушню збирання великими спокійними очима. Крізь зв'язок прийшло щось несподіване для такого моменту — не готовність, не зосередженість. Просто задоволеність. Тихе, кругле відчуття того, що речі стають на своє місце.