Глава XVII. Стародавній Договір

Три тижні потому Аранвель змінився.

Не зовнішньо — вулиці ті самі, дерева ті самі, річка та сама. Але зсередини щось перевлаштувалося, як перевлаштовується простір у кімнаті, коли в неї вносять нові меблі й прибирають старі. Не краще й не гірше — по-іншому. З усвідомленням, що те, як було, вже не повернеться, й треба вирішувати, яким буде те, що буде тепер.

Волт говорив п'ять днів поспіль.

Сидів у будівлі Ради й говорив — рівно, методично, без прикрас і без пом'якшень. Імена вершників. Розташування застав Ордену. Де тримали драконів після процедури. Скільки яєць конфіскували за останні тридцять років і куди вони поділися. Де сховані архіви з документами, що Орден вважав знищеними, але насправді заховав — бо навіть ті, хто знищує правду, іноді не можуть примусити себе знищити докази власної влади.

Мастар слухав і записував.

Сорен слухав і запам'ятовував — він запам'ятовував усе, це була його найбільша й найтихіша сила.

Аеліс слухала й час від часу доповнювала — те, що Орден забув або перекрутив, вона пам'ятала в оригінальному вигляді, зі всіма деталями, що зберігала триста років у тій ельфійській пам'яті, яка не тьмяніє.

Кайрен слухав і думав.

На п'ятий день, коли Волт нарешті замовк і відкинувся на спинку крісла з виглядом людини, що вивантажила щось дуже важке й іще не вирішила, чи відчуває полегшення, чи порожнечу, Кайрен запитав:

— Є ще щось, що ти не сказав?

Волт подивився на нього.

— Є, — мовив він. — Одне.

— Кажи.

— Є вершники в Ордені, — відповів Волт, — що не знають правди. Молоді. Ті, що прийшли в останні роки — їм казали ту саму версію, що казали мені: Орден захищає, Орден тримає порядок, дракони потребують провідника. — Він дивився на стіл. — Вони не злі. Вони просто не знають.

— Скільки таких?

— Тридцять, може сорок. По різних заставах.

— Їм треба сказати правду, — промовив Кайрен.

— Так. — Волт підняв погляд. — Але правда — це не тільки те, що Орден робив неправильно. Правда також те, що деякі з них справді рятували людей. Не через Залізне Серце — просто тому що вміли й хотіли. — Пауза. — Не всі вороги, Кайрене. Деякі просто заблукали.

Кайрен думав про це.

Варан, що лежав у кутку кімнати — він уже давно не поміщався у звичайних дверях і входив лише через широкий проліт, що спеціально розширили для нього, — підняв голову й подивився на Кайрена. Крізь зв'язок прийшло спокійне й просте: він правий.

— Тоді підемо до них, — зауважив Кайрен. — Особисто. Не з армією — вдвох. Ти й я. Ти знаєш їхні обличчя. Я — Темне Серце.

Волт здригнувся. Не від страху — від несподіванки.

— Ти довіряєш мені йти з тобою?

— Ні, — кинув Кайрен чесно. — Але Варан довіряє достатньо, щоб я ризикнув.

Волт дивився на чорного дракона в кутку.

Варан дивився у відповідь — із тим своїм виразом, що бачить глибше за поверхню й нікуди не поспішає з висновками.

— Добре, — додав Волт нарешті. Тихо. Із чимось у голосі, що звучало майже як вдячність — незграбна, непривчена, але справжня. — Підемо.

Того вечора Кайрен знайшов Аеліс у саду.

Вона сиділа під старим дубом — тим самим, під яким зустріла їх на вході в Аранвель місяці тому. Сиділа так само природно, як тоді — ніби дерево й вона домовилися про цей простір іще до того, як хтось збудував місто навколо.

Ріна лежала поруч, поклавши голову їй на коліна.

Кайрен підійшов і сів навпроти. Варан ліг за його спиною немов велика тепла стіна, що пахла грозою й домом.

Мовчали хвилину.

— Ти думаєш про нього, — сказав Кайрен нарешті.

— Завжди, — відповіла вона. Не приховуючи. — Але сьогодні по-іншому. — Вона дивилася угору, де крізь гілки дуба просвічували зірки. — Триста років я несла його як борг. Обіцянку, що треба виконати. — Пауза. — А тепер несу його по-іншому. Як пам'ять, що не тягне вниз. Як щось, що було добрим і залишилось добрим, навіть якщо самої людини вже немає.

— Це добре? — запитав Кайрен.

— Це правильно, — мовила вона. — Добре й правильно не завжди одне й те саме. — Вона опустила погляд на Ріну, провела долонею по золотих лусках. — Він би тебе полюбив. Мій друг. Він любив таких — що не знають, наскільки вони важливі, й саме тому важливі.

Кайрен не знав, що відповісти.

— Аеліс, — відповів він. — Коли ми підемо до застави Ордену — ти підеш із нами?

— Звісно, — промовила вона. Просто. Як щось, що навіть не потребує питання.

— Ти казала — може, залишишся іще трохи.

— Трохи, — підтвердила вона. — Для ельфа триста років — трохи. — Легка усмішка. — Ще кілька місяців точно можу собі дозволити.

Варан за спиною Кайрена тихо видихнув.

Ріна відповіла своїм гудінням.

Між двома драконами пройшло те, що завжди проходило між ними — давня мова, що не потребує перекладу. Але цього разу Кайрен майже зрозумів. Не слова — настрій. Те, що між чорним і золотим, між Темним Серцем і книжним драконом, між першою зустріччю в бібліотеці й усім, що було після.

Щось схоже на: добре, що ми тут.

Кайрен подивився на зірки над Аранвелем.

Думав про батька, що летить зараз до Торен-Дала на срібному Орені — над горами, що перший раз за вісімнадцять років бачать їх разом. Думав про матір, що стоїть біля порогу й ще не знає, що потрібно не чекати — виходити назустріч.

Думав про Едрана й Ерана, що облаштовуються в кімнаті на краю міста й, напевне, мовчать, і це мовчання краще за будь-яку розмову — те особливе мовчання двох, що були розлучені так довго, що слова здаються надто маленькими для того, що є між ними.

Думав про Сорена, що зараз, напевне, сидить у бібліотеці з Ріною й читає щось при свічці, й обоє задоволені, й нікому більше нічого не треба.

Думав про Волта, що спить у виділеній кімнаті під охороною, яку той не просив, але яку поставили — не від недовіри, а зі звички Аранвеля піклуватись про тих, хто приходить із важким.