Глава XV. Втеча Крізь Попіл

Залізне Серце тріснуло — і двадцять три зв'язки звільнилися одночасно.

Едран повернувся на сьомий день.

Кайрен побачив їх здалеку — двоє вершників на горизонті, Тара на своєму золотавому й іще хтось, що летів поруч. Летів нестабільно, із перекосом, із тим рухом крил, що виглядав як боротьба, а не як природний політ — але летів.

Варан відчув раніше за нього.

Дракон підвівся з місця, де лежав, і розправив крила — не для зльоту, просто так. Рефлекс упізнавання. Золоті очі дивилися на горизонт, і крізь зв'язок прийшло щось, для чого в Кайрена не знайшлось точного слова, але яке він відчув у грудях повністю: радість і сум одночасно, так переплетені, що не розрізниш, де одне закінчується й починається інше.

Еран був великий — значно більший за Варана, більший за більшість драконів, що Кайрен бачив в Аранвелі. Колись, мабуть, був синім — такий синій, що у хмарах ставав невидимим, казав Едран. Зараз колір його був складнішим: синій, що пережив чотирнадцять років зламаного зв'язку й вийшов із них не яскравим, а глибшим. Темнішим. Із тою якістю, що є в кольорах, через які пройшло щось важке й що не зникло, а залишилось і стало частиною.

Едран злетів із нього ще до посадки — просто стрибнув, упав на коліна, встав, пішов навперейми.

Еран приземлився й завмер.

Вони дивилися одне на одного — чоловік і дракон, чотирнадцять років і кілометри каменю між ними, й тепер лише кілька кроків, що ставали меншими з кожним подихом.

Еран зробив крок.

Едран не зупинився.

Вони зустрілися посередині — і дракон опустив голову, поклав її на плече людини, й Едран обійняв її руками так, як обіймають щось, що боялися більше ніколи не торкнутись. Не ніжно — міцно. Як тримають те, від чого залежить усе.

Аеліс стояла поруч із Кайреном і дивилася.

На її обличчі — те, що Кайрен уже навчився там упізнавати й цінувати: справжнє. Не відфільтроване через три сотні років витримки.

— Триста років тому, — сказала вона тихо, — я обіцяла своєму другові дочекатись. Я думала, що чекаю на Темне Серце. — Вона не відводила погляду від Едрана й Ерана. — Але, мабуть, чекала ще й на це.

Кайрен не відповів.

Деякі моменти не потребують відповіді.

Потрібно просто стояти поруч і дати їм бути.

Варан тихо підійшов до Ерана й зупинився на відстані кроку. Старий дракон підняв голову від плеча Едрана й подивився на чорного — довго, уважно. Потім видав звук — низький, хрипкий, як видає той, хто довго мовчав і пам'ятає, але не впевнений, що голос іще слухається.

Варан відповів своїм дзвоном. Тихо. Шанобливо.

Між ними пройшло те, що проходило між усіма драконами, що зустрічалися, — давня мова, старша за будь-яку людську. Але цього разу Кайрен крізь зв'язок відчув трохи більше, ніж зазвичай.

Еран казав Варану щось про Цитадель. Про те, що бачив там. Про Сіру Пустку й про те, що чув крізь стіни нижніх ярусів — те, чого не чули люди, бо не вміють слухати так, як слухають дракони.

— Варане, — сказав Кайрен тихо. — Що він каже?

Дракон обернувся. Золоті очі — і образ, що прийшов крізь зв'язок, не був словами. Був відчуттям: темрява, холод, щось, що рухається в Пустці й наближається. Не швидко. Але неухильно.

— Волт уже виходить, — мовив Кайрен.

Всі обернулися.

— Звідки ти знаєш? — запитала Аеліс.

— Еран чув. — Кайрен подивився на старого дракона. — Скільки в нас часу?

Еран видав звук. Варан переклав — знову не словами, відчуттям: три дні. Може чотири.

— Таро, — сказав Кайрен, обертаючись до вершниці.

Вона вже дивилася на нього — із виразом людини, що готова, й давно готова, й просто чекала, поки хтось назве вголос те, що всі вже знають.

— Яку Цитадель ти бачила, коли відходила?

— Хаос, — мовила Тара. — Частина драконів іще там — ті, що не могли летіти. Орден намагався відновити порядок, але без Залізного Серця ніхто нікому не підпорядковується автоматично. — Вона зробила паузу. — Але є ще одне. Я бачила, як з Цитаделі виходила колона. Не на південь — на північ.

На північ — це Сіра Пустка.

— Він іде туди знову, — відповіла Аеліс. Голос рівний, але Кайрен уже навчився чути те, що під рівністю. — Він іде забрати те, що залишив.

— Ми перехопимо його? — запитав Сорен.

— Ні, — промовив Кайрен. — Ми підемо туди першими, — зауважив він. — Не перехоплювати — знайти й зрозуміти, що він шукає. До того, як він туди дійде.

Аеліс дивилася на нього мить — із тим виразом, що означав: вона вже прорахувала це й дійшла того самого висновку, але чекала, поки він скаже сам.

— Три дні, — додала вона. — Волт іде через північ — довший шлях. Ми можемо скоротити через перевал Тінь, якщо дракони витримають висоту.

— Витримають, — мовив Едран. Він уже стояв поруч із Ераном — рука на шиї дракона, й між ними відбувалося щось тихе й безперервне, як розмова двох, що говорять не вголос, а просто диханням. — Еран теж іде.

— Ерану не варто, — почала Тара.

— Еран вирішить сам, — перебив Едран. Не різко. Просто остаточно.

Еран підняв голову й подивився на Тару. Старий дракон із темно-синіми лусками й очима, що пройшли крізь чотирнадцять років зламаного зв'язку й вийшли з них живими. У цьому погляді не було прохання й не було виклику. Лише тверде, спокійне: я іду.

Тара кивнула.

Мастар вийшов із будівлі Ради, спираючись на палицю, й зупинився посеред двору. Обвів поглядом усіх — повільно, методично, із тим виразом старого вершника, що навчився читати людей так само добре, як читає небо перед бурею.

— Значить, Пустка, — сказав він.

— Так, — мовив Кайрен.

— Тоді слухайте уважно. — Мастар підійшов ближче й говорив тихо, щоб чули лише ті, кому треба. — Сіра Пустка — не просто мертва земля. Там немає звичних правил. Зв'язок між вершником і драконом змінюється там — стає одночасно сильнішим і ненадійнішим. Сильнішим, тому що Межа тонка й усе відчувається яскравіше. Ненадійнішим, тому що Пустка живиться саме зв'язком. Вона буде тягнути. — Він зупинив погляд на Кайрені. — Тримай Варана завжди в полі зору. Не лише крізь зв'язок — очима. Якщо втратиш його з очей там — можеш не знайти назад.