Глава XIV. Що Батько Залишив

Едран пішов на світанку — разом із Тарою та її драконом, рушили назад до Цитаделі без зайвих слів і прощань. Кайрен дивився їм услід, поки вони не зникли за скелями.

Потім обернувся до батька.

— Розкажи мені про маму, — сказав він.

Кетан, що в'язав мішок до дороги, зупинився. Підняв голову. На обличчі його щось пом'якшало — те місце, що вісімнадцять років берегло певний образ і тепер нарешті могло дозволити собі показати його вголос.

— Вона зустрічала тебе біля порогу, — мовив Кайрен. — Коли я прийшов із Вараном. Вона дивилася і не здивувалася.

— Вона ніколи нічому не дивується, — відповів Кетан. — Це найстрашніша й найкраща її риса одночасно. — Він повернувся до мішка, але руки вже не в'язали — просто лежали на тканині. — Вона знала, що яйця бувають. Я розповів їй про своє до того, як Орден прийшов. Вона промовила: якщо колись знайдеш іще одне — це буде наш син. — Пауза. — Я не встиг дізнатись, що вона вже носила тебе.

— Вона чекала тебе, — зауважив Кайрен.

— Знаю, — кинув Кетан. Тихо, так що слово важило більше, ніж речення. — Я теж чекав. Просто з іншого боку стіни.

Варан підійшов до Кетана й ткнувся носом у його плече — легко, майже непомітно. Кетан поклав на нього долоню й подивився на дракона так, як дивляться батьки на дітей своїх дітей: із розумінням, що це вже не твоє, але якось і твоє теж.

— Ти добрий, — додав він Варану.

Дракон моргнув — і Кайрен крізь зв'язок відчув щось тепле й трохи зарозуміле.

*Знаю.*

Кетан засміявся — вперше, відколи вони зустрілися. Короткий, хрипкуватий сміх, що звучав трохи непевно, як звук інструменту, що довго не грав. Але справжній.

— Він схожий на тебе, — мовив Кайрен.

— Це він на мене? — Кетан підняв брову. — Чи ти на нього?

Кайрен відкрив рота — і закрив. Подумав.

— Не знаю, — відповів він чесно.

— Я теж не знав, де закінчується Орен і де починаюсь я, — промовив Кетан. — Після багатьох років разом ця межа розмивається. Не зникає — але стає неважливою. — Він нарешті зав'язав мішок і підвівся. — Це й є справжній зв'язок. Не злиття — розмивання межі при збереженні обох.

— Мастар казав: небезпечно дозволяти межі зникати повністю.

— Мастар мудрий, — погодився Кетан. — Але він також ніколи не мав дракона вісімнадцять років і не жив тільки цим зв'язком, поки все інше забирали шматок за шматком. — Він подивився на Орена, що стояв поодаль і дивився на гори. — Іноді межа розмивається не від слабкості. Від необхідності.

Аеліс підійшла й зупинилася поруч із Кайреном.

— Нам треба рухатись, — сказала вона. — До Аранвеля два дні, якщо підемо через нижній прохід.

— Волт знає про Аранвель, — мовив Кайрен.

— Так. — Вона не стала пом'якшувати. — Тому нам треба повернутись раніше, ніж він встигне зібрати нову силу. Без Залізного Серця він слабший — але не безсилий. У нього іще є вершники, іще є Цитадель, іще є те, що купується золотом і страхом.

— І що він робитиме?

Аеліс мовчала мить.

— Те, що роблять усі, хто втратив головну зброю, — відповіла вона нарешті. — Шукатиме нову. — Вона подивилася на північ. — І в нього є ідея, яку я боюсь більше за Залізне Серце.

— Яка?

— Сіра Пустка, — промовила вона.

— Сіра Пустка, — повторив Кайрен.

Слова впали в ранкове повітря й залишилися там — важкі, із тим особливим відлунням, що буває тільки у слів, що означають щось давніше за страх.

— Старі пастухи казали, що там боги поклали свої знаряддя й не повернулися, — зауважив він тихо.

— Старі пастухи були ближчі до правди, ніж думали, — кинула Аеліс. — Сіра Пустка — не просто мертва земля. Це місце, де Межа між живим і тим, що за нею, стала настільки тонкою, що перестала бути межею взагалі. — Вона зробила крок і зупинилася, дивлячись на північ. — Там є щось. Щось давнє, що існувало до драконів, до людей, до ельфів. Ми називали його по-різному в різні часи. Зараз найточніше слово — Порожнеча.

— І Волт хоче її використати, — додав Кетан. Не запитання.

Аеліс обернулася до нього.

— Ти знав?

— Я сидів у камері вісімнадцять років, — мовив Кетан рівно. — Але стіни між мною й Ореном не повністю блокували зв'язок. А Орен чує більше, ніж я. — Він поклав руку на шию срібного дракона. — Рік тому крізь зв'язок прийшло щось незвичне. Не від Орена — від чогось далекого. Холодне, беззвучне, й Орен реагував на це так, як реагують на те, що несе запах хижака. — Він подивився на Аеліс. — Волт почав досліджувати Пустку давно. Думаю, що він знайшов там щось іще до того, як ми зруйнували Залізне Серце. Можливо, саме тому не панікував, коли ми прийшли.

Варан поруч із Кайреном раптово підвівся — різко, без попередження. Розправив крила до половини й повів головою, нюхаючи вітер. Крізь зв'язок прийшло гостре й холодне — не конкретний образ, а відчуття. Те саме, що описував Кетан: запах хижака, що не має тіла.

— Він відчуває це зараз? — запитала Аеліс.

— Щось, — відповів Кайрен. — Не близько. Але є.

Аеліс підняла долоню й закрила очі на мить. Пальці її злегка розійшлися — і повітря між ними стало на секунду іншим, щільнішим, як перед грозою.

Потім вона відкрила очі.

— Нам треба рухатись зараз, — промовила вона. Без паніки, але з тією рівністю, що гірша за паніку, бо означає: ситуація серйозна настільки, що на емоції просто немає часу.

Нижній прохід виявився швидшим, ніж Кайрен очікував, і небезпечнішим — вузька стежка над річкою, де каміння було вічно мокрим від бризок і кожен крок потребував уваги. Дракони йшли обережно: Варан із тією природною грацією, що давалася йому без зусиль, Еран — повільніше, поранене крило заважало балансу, але він не скаржився. Ріна летіла над ними, перевіряючи шлях, і Сорен ішов унизу, підтримуючи зв'язок із нею так природно, що Кайрен помітив: за вісім місяців спільного навчання й бібліотечних вечорів Сорен із хлопця-книжника перетворився на щось важче й точніше.